Здвигнувши брови, він вказав у бік хижі, звідки недавно вивели Макевоя. Очі присутніх також повернулися у тому напрямку, і їхня розмова урвалася. Три королі вийшли наперед, щоб оголосити свій вирок: Ебенезеру крізь імлу вдалося лише розгледіти, що один з них був високий, дужий мурин, другий — такий самий здоровий червоношкірий, а третій також був індіянин, якийсь спорохнілий старець, котрому вже важко було рухатися, і тому його підтримували попід руки його молодші побратими. Усі троє на тлі своїх підданців були вбрані доволі вишукано: одяг їхній був облямований тасьмою, прикрашений китицями й оздоблений кольоровими намистинами, зробленими з черепашок; на їхніх обличчях фарбою з горобейника були намальовані смуги й кола; на шиї в них висіли пацьорки з ведмежих ікл і мушель каурі; на голові індіяни носили убори, оздоблені намистинами та перами індика, тоді як мурин мав прикрасу з двох буйволячих рогів, приторочених до шапки з хутра. Два здоровані тримали у вільній руці по дротику; а патріарх у правиці держав щось на кшталт бунчука чи обрядового жезла, на верхівці якого була прикріплена шкура хохулі, а в лівій у нього був смолоскип із сосни, з якого бризкала смола.
Наближалися вони поволі, і це справляло гнітюче враження. Макевой спостерігав за ними через плече, широко розплющивши очі; Бертран заходився стогнати. Ебенезеру від страху кров ударила в голову; він міцно стиснув губи, але решта його обличчя почала смикатися.
Найближчим до цього тріумвірату був Макевой: вони стали навпроти, дивлячись на нього суворим поглядом; мурин підняв свого списа і зробив якесь оголошення, що скидалось на вирок, але підданці зустріли його якось непевно, і по їхніх рядах прокотився стишений гомін. Потім молодший з індіянських вождів повторив його своєю мовою і почув таку ж відповідь на цю заяву. Ебенезер помітив дещо сердите лице старого вождя і задоволений вираз на обличчі приятеля Макевоя Бенді Лу, який стояв поблизу. Потім процесія перейшла до бородатого капітана, який якраз почав ворушитися і крутити головою.
Знову, розмахуючи списами, двома мовами оголосили рішення, яке виніс суд; старий вождь усміхнувся, і всі присутні голосними криками висловили своє схвалення, від чого зміст його став цілком зрозумілим, і поет здригнувся.
Потім настала черга Бертрана, який відвернув голову вбік і примружив очі. Молодший з індіянських королів дивився на нього холодним поглядом; старший із неприхованою зловтіхою і задоволенням кивав у відповідь на слова мурина, які той, нахилившись, шепотів йому на вухо. Усі погляди були тепер спрямовані на великого чорного короля, який у двох попередніх випадках першим виносив вирок; скінчивши перемовлятися зі старцем, він підняв свого дротика і почав оголошувати вирок, звернувши погляд на обличчя бранця.
Проте він зупинився посеред речення і кинувся до Бертрана, щоб повернути його обличчя до себе. М'язи Ебенезера напружилися: оскільки мурин тримав свого списа, при тому дуже нечемно відпустивши руку старого вождя, поет радше очікував, що Бертрана негайно проштрикнуть на місці за той злочин, що він скоїв, відвернувши голову. Не розвіялися його страхи навіть тоді, коли мурин щось крикнув, вихопив кістяного ножа з-за пояса свого ватага, що стояв поблизу, і стрибнув до слуги, розмахуючи своєю зброєю. Його вожді-побратими насупилися; ті глядачі, що стояли неподалік, стривожено відступили назад і ще більше перелякалися, коли замість прикінчити в'язня або ж розчленувати його просто на місці чорний король позрізав на шматки всі ремінці й пута, відкинув купу хмизу, що сягала колін, і простягнувся на землі біля тремтливих ніг бранця!
— Пане Ебене! — заволав слуга, відштовхуючись від стовпа.
Старий вождь щось гарикнув, а молодший, як здалося, різким тоном щось запитав, на що король-мурин відповів йому індіянською мовою, і з його голосу було чутно, що його переповнюють почуття. Майдан принишк, і стало тихо, як у церкві. Вираз обличчя індіянського короля став ще суворішим, він гукнув своїх ватагів, щоб вони підтримали його побратима-патріарха, і швидко, наскільки дозволяла гідність, рушив не до Бертрана, а до вкрай збентеженого бранця, який ще очікував на свій вирок. Він наблизився лише на якийсь крок чи два, коли Ебенезер його впізнав — під бойовою покрассю і розкішним вбранням був колишній хворий утікач зі скельної печери на узбережжі, що нині оклигав.
— Святий Боже, тепер я бачу! — вигукнув поет. — Бертране! Це ж Куассапелаг і Дрейкпекер! Отой Дік Паркер Макевоя — це твій Дрейкпекер, а ось іде Куассапелаг, щоб врятувати мене!
І справді, коли індіянин подивився просто в обличчя Ебенезера, його погляд втратив свою суворість, і за його наказом двоє вартівників вийшли наперед і звільнили поета від пут.
— Я вас звільняю і прошу мене вибачити, — поважно мовив Куассапелаг. — Добре, що людині, яка врятувала моє життя, не заподіяли ніякої шкоди.
