Баришник дур-зіллям полностью

Ірландець вперше звів свій погляд, й очі його сипонули вогнем.

— А це що за нісенітниця?

— Еге ж, легкодухість, — вирік Ебенезер. — Чом ти не наважився підтримати мене, коли я давав свою обіцянку Чікамеку? Забудь цю казуїстику, хто кому що винен, і застав своє життя разом зі мною! Поручися, що прийдеш сюди зі мною за місяць, якщо наші пошуки виявляться марними, і ми здамося на милість Чікамека! Як тобі таке? Плювати на всі ці уявні члонки душі; поклади своє причандалля з плоті й крові, як я, на кін, і ми квити на віки вічні! — Він засміявся і переможно хльоснув своїм дрючком. — Ну, як тобі цей шлях, Джоне Макевою? Їй-бо, це ж grande avenue, camino real, справжнісінький бульвар; в одному кінці твоя Твань Удаваної Порядності — називатимемо це так, як воно зветься на Мапі Істини, — а на другому стоїть чарівне Місто… де Відповідальність зводить свої золоті вежі… — Він затнувся; на якусь хвилю його голос втратив іронію, із якою він нанизував слова, складаючи цю метафору, але він швидко відзискав її. — Отож-бо, крокуй у цьому напрямку, і коли ти присягаєшся, що знову відчуваєш себе вихолощеним, ну, тоді співай собі дишкантом і йди до біса!

Макевой не відповів, але було ясно, що він відчув гостре жало виклику, що кинув йому поет; вираз гніву зник з його обличчя, і він знайшов для свого дрючка спокійніше заняття — допомагати йому при ходьбі. А щодо Ебенезера, то цей спалах почуттів змусив його живчик битися частіше, він насилу переводив подих, і його кинуло в жар; хода його стала пружною; від приємного збудження очі його примружилися, і в його уяві почали роїтися всілякі думки; він розстібнув каптан, бо ж, упрівши, мусив трохи охолонути, й одним махом завалив цілу купу котиків рогозу.

Короткий зимовий день згасав, і вони почали розглядатися навколо, шукаючи, де б їм зупинитися на нічліг. Очікувати натрапити на заїзд у цьому безлюдному краю було б марною справою; їхню увагу привернула якась стодола при дорозі, і вони погодилися, що навряд чи їм вдасться знайти кращого притулку до настання темряви. Ебенезер вважав, що їм слід було б запитати дозволу власника переночувати у тому сіннику, сподіваючись, що, може, їм пощастить, і для них знайдеться місце в будинку. Макевой же тримався іншої думки, пропонуючи непомітно залізти на те сіно, побоюючись, що плантатор може послати їх куди подалі, якщо вони спробують дістати його згоди. Їхня суперечка щодо відносних переваг кожної з ліній поведінки була перервана появою візка, що наздоганяв їх, — це вперше вони зустріли когось на цьому шляху.

— Тпру, ну ж бо, Афродіто, тпру, моя дівчинко! Ану, залазьте сюди, хлопці, і дайте своїм ногам перепочити!

Звіддаля здавалося, що візником був чоловік, але тепер вони побачили, що це була присадкувата жінка із засмаглим обличчям, яка мала капелюшок та одяг зі шкіри оленя, які зазвичай носять звіролови — мисливці на хутро. Уже сутеніло, але навіть у темряві Ебенезер одразу впізнав би її.

— О Боже, це ж треба, щоб таке трапилося! — Він засміявся, не в змозі повірити в такий збіг, і підійшов ближче, щоб переконатися. — Кого я бачу, невже це Мері Манґамморі?

— Не хто інший, як вона, — весело відказала Мері. — Ну ж бо, лізьте вже, і скажіть мені, куди це ви простуєте.

Вони охоче забралися на візок і вмостилися на сидінні, раді дати відпочинок ногам, і Макевой пояснив, куди вони прямують і з якими намірами.

Мері похитала головою.

— Ну що ж, хлопаки, то ваша справа, де вам ночувати, але стережіться; власник тієї клуні лихий чоловік зі своїми химерами. Тож як хочете, можете спати ззаду на візку; усіляких ковдр і запинал у мене подостатком, і ними ніхто не користуватиметься, аж поки ми не дістанемося Черч-Кріка. Вйо, Афродіто!

Вона стебнула батогом, і вони покотилися по дорозі.

— Мері Манґамморі! — знову вигукнув Ебенезер. — Та це ж просто чудо! А як ви опинилися у цьому багнистому Аверно?

— Це самий підмурок Дорсету, так воно і є, — мусила визнати жінка, — втім, я їду звичним шляхом. Мені якраз бракує дівок, — пояснила вона Макевою, який, вочевидь, не розумів, із ким має справу, — а в Черч-Кріку є одна, яка, як я чула, вже дозріла до курвальства.

— Ох, Мері, — засміявся Ебенезер, і досі не виходячи з дива. — Ви якраз та людина, яку я прагнув зустріти цілий день, а ви ж то мене забули! Що я маю вам розповісти!

— Та багацько хлопів прагнуть вгледіти цей візок на дорозі, — завважила Мері, але пригляділася до свого пасажира пильніше. — Хто це? Царю Небесний! Невже це Ебен Кук, поет? А таки ж він, а мені твоя бідолашна дружина сказала, що ти втік до Англії!

Макевой насупився, а поет спалахнув від сорому.

— То ви бачили Джоан?

Мері клацнула язиком.