Повз увагу Ебенезера не проминуло те, що його товариш, як здавалося, відчував у душі якийсь неспокій, тож він припустив, не без деякого задоволення, що Макевой був, напевно, заклопотаний тим, як найкраще висловити свою вдячність і визнати, що він перед ним у боргу. Щоправда, душа самого Ебенезера була скаламучена. По-перше, вона повставала проти того, як нерозважливо і зухвало він удався до цієї хитрості, тепер, коли він мусив виконувати взяті на себе зобов'язання: без їжі, без грошей, не маючи на чому подорожувати і не уявляючи навіть, де перебуває предмет їхніх пошуків, як могли вони сподіватися, що їхні пошуки будуть успішними? Ба більше, тепер, коли небезпека йому вже безпосередньо не загрожувала, усі його колишні турботи і тривоги знову нагадали про себе: втрата маєтку, те, що він залишив напризволяще Джоан Тоуст, гнів батька, небезпека, що загрожувала його сестрі… Відчай огорнув його, темний, як це драговиння, простягнувшись аж до найвіддаленіших обріїв його уяви.
Макевой знайшов на дорозі ціпок; тепер він ішов, розмахуючи ним і збиваючи котики рогозу.
— Присяй-богу! — вигукнув він. — Все одно я вже не чоловік!
— Що? — здивовано скинув очима Ебенезер. — Тобто як це?
Макевой кинув сердитий погляд і вдарив ціпком навідліг.
— Ти врятував моє життя, ось як це, і допоки мого віку, я буду у тебе в боргу! А ще гірше те, що ти маєш усі підстави ненавидіти мене. Але натомість ти врятував моє життя! — Він не міг навіть звести очей на Ебенезера. — Їй же бо, як може чоловік із цим жити? Якби дикуни звалашили мене, то я принаймні міг би зарепетувати як на пуп, немов якийсь герой, і незабаром умерти; а втім, ти мене таки звалашив, але я мушу принижуватися тепер перед тобою, співати славні на твою честь і жити наче віл, і одному Богу відомо, скільки це триватиме!
— Але ж це дурниці! — спаленівши на виду, став заперечувати поет. — Це було просто зручно з практичних міркувань, а ніяка не послуга.
Макевой похитав головою.
— Що з того, що ти так говориш? Моє сумління, а не ти, змушує мене падати ниць перед тобою, і що більше ти будеш заперечувати, що я тобі щось винен, то глибше я западатиму в це Драговиння Боргу. Я повинен любити тебе, так каже моя совість, і цей же голос говорить, що я повинен зневажати тебе, і це презирство змушує мене ще більше ненавидіти себе за цю свою чорну невдячність.
— Ет, послухай, не слід себе так картати! Кинь ти ці думки!
— Отак я і занурююся ще на один лікоть глибше в це трясовиння! — буркнув Макевой, і далі відводячи погляд. — Якби ти став вимагати від мене вдячності, я б зненавидів тебе, і з цим було б покінчено! Але склалося так, що я потрапив у пастку, й ось я улесливий
До цієї хвилини поет був радше присоромлений, аніж роздосадуваний, бо зізнання Макевоя змусило його усвідомити, що він насправді насолоджувався, і це було дуже не по-християнськи, оцим відчуттям моральної зверхності над своїм товаришем через те, що він врятував йому життя. Але зараз його ніяковість витіснило інше почуття, і він був роздратований, можливо, однаковою мірою на себе і на Макевоя, і тому, підібравши й собі якусь палицю, він поклав парочку стеблин рогозу, що росли на узбіччі з його сторони.
— Генрі Берлінґейм колись сказав мені, — мовив він сухо, — що в етичній філософії вчені мужі розрізняють моральність мотивів і моральність чину. Це означає, що людина може доконати добрий чин, маючи лихі підстави, чи поганий чин, маючи добрі наміри. — Він поклав ще одну стеблину і рубонув четверту. — Відтак простолюдці мають звичку оцінювати чин і не зважати на мотив, тоді як вчений люд відкидає сам чин і намагається розкрити душу діяча. Берлінґейм вирік, що різниця між похмурим песимістом і справжнім джентльменом саме в цьому й полягає: один оцінюватиме добрий чин, виходячи з моральності мотиву, а злий — з моральності чину, а отже, осуджуватиме й одне, і друге, тоді як джентльмен робить якраз навпаки і завжди має підстави вибачити своїх ближніх, які схибили.
— Це глибока думка, маю визнати, — почав було Макевой, — але ж яке це…
— Вислухай мене, — перебив його Ебенезер. — Річ у тім, що, як мені здається, я бачу два шляхи, як можна виборсатися із того безглуздого трясовиння, у якому ти угруз. Перший — це оцінювати все, що я кажу і роблю, виходячи з моральності мотиву, і тоді ти знайдеш підстави радше для зневаги, ніж для вдячності. Я обрав тебе замість Бертрана тільки для того, щоб поміститися, аби тебе пік вогонь сумління, і навіть для того, щоб поквитатися з Бертраном за старі образи; і я раджу тобі не надто мені дякувати тільки для того, щоб змусити тебе дякувати мені ще більше…
Макевой зітхнув.
— Гадаєш, я вже не пробував чіплятися за цю соломину?
— Он як. І що, даремно? Ти й досі вважаєш, що цією вдячністю ти наче звалашений? —
