— Ваша правда, — вирік господар. — Коплі й Ніколсон обидва відмовилися допомогти Нью-Йорку, навіть коли у Шенектаді вбивали людей, і було б дурницею звертатися по допомогу до Ендроса у Віргінії чи до квакера Вільяма Пенна: вони тільки будуть раді бачити, як нас різатимуть дикуни і мурини, ба навіть якщо вони самі будуть наступними у черзі. — Він похитав головою. — А найгірше те, що порядна людина навіть не може ненавидіти цих негідників. Коли якогось бідолаху виганяють з місця, що з повним правом йому належить, і женуть усе далі й далі, не кажучи вже про те, щоб стриножити його і спродати, мов якусь ломову коняку, присяй-бо, та це ж лише природна річ, що цей чоловік, якщо його дух не зломлено остаточно і в нього лишилася бодай крапля бажання боротися, буде битися з тим, хто його утискає. Я не маю жодного бажання втрачати свій скальп, панове, але присягаю, що в цьому питанні я стою наполовину на боці індіян.
— Як і я, — погодилася Мері.
— І я, — сказав Ебенезер. — І не тільки тому, що їхня справа справедлива, а й тому, що в кожному із нас є дещо від дикуна. Але, як ви сказали, краще вже зберегти свій скальп, ніж втратити його. Отож для цього я і маю знайти двох синів Чікамека: Берлінґейм, як я знаю, уміє бути переконливим, як ніхто, і здатен заспівати незгірше від Сирен, а цей Коханкоупретс, якщо він і справді взяв сторону англійців… я маю намір звернутися до тих почуттів, що тепер пов'язують його з нами, якщо мені це, звісно, вдасться; і я відішлю його назад до агатчвупсів як розкаяного блудного сина; і нехай він займе своє місце як князь цього кривавого царства та зробить усе, на що в нього стане сил, аби вплинути на Куассапелага та Дрепакку і, може, запобігти цій різанині. Це доволі ризикована гра, але ж коли ти у відчаї, то і ліки потрібні відчайдушні; і поки Мері чи ви обоє не розповісте свої історії, я нічого не знатиму про Коханкоупретса, окрім хіба того, що він утік зі свого племені, щоб запобігти ласки у якоїсь англійської жінки так, як колись до нього це зробив його брат Маттассин… — Він затнувся і почервонів. — Пробачте мені, Мері.
Жінка махнула рукою на його вибачення і зітхнула всім своїм опасистим тілом.
— Тут немає чого вибачати, містере Кук. Мені анітрохи не соромно, що я покохала Чарлі Маттассина, і я не відчуваю ані жалю, ані гніву, що він так скінчив. Якби я мала підстави вірити, що його брат був такий самий, як він… Та ні, то не має значення! У всякому разі ми дуже скоро про це довідаємося… — Вона зробила паузу, і її тіло пронизав легкий дрож. — Я оце пригадала двох старих гультяїв, про яких Чарлі читав у Гомера та Вергілія і з яких ми вдвох, бувало, робили собі сміх; їхніх імен я вже не пам'ятаю, але один доводився батьком Ахіллесу, а другий — Енею…
Ебенезер підказав імена Пелей і Анхіс; і його знову здивував не тільки розмах тих набігів, що здійснив покійний індіянин на терени західної культури, але й обсяг спогадів Мері, із яких вона користалася, щоб доречно підкинути слівце; а Макевой, який нічого не знав про цей чудернацький зв'язок, був просто приголомшений.
— Оце якраз вони і були, ті дядьки, — підтвердила Мері. — Кожен з них човгався своїм салом з богинею, й обидва себе цим занапастили. Ця угода, поза всяким сумнівом, була варта тої ціни, яку вони мусили сплатити, але ж є такі угоди, які душа може дозволити собі тільки раз. Розумієте, про що я тут торочу?
Вони розуміли, принаймні Ебенезер і звіролов, і Мері провадила далі.
— Але тепер не забувайте ось що: я не кажу, що Біллі Ромлі є братом Маттассина. Я його ніколи і в очі не бачила, на відміну від Гарві, а Чарлі не дуже-то розповідав про свою родину. Але до того, що мені довелося почути про того бідолаху і його англійську жінку, я можу домислити решту і зрозуміти, у чому ж там річ. У цій справі є дещо, про що оце допіру говорив містер Кук — у кожному з нас всередині сидить трохи від дикуна. Це і ще дещо: темний колір шкіри якось до цього причетний, я це знаю. Що змушує стількох жінок плантаторів задирати спідниці перед якимось жеребцем-невільником, як та королева в «Тисячі й одній ночі»? Я так гадаю, це якась сверблячка за тим, що ми всі втрачаємо як порядні обивателі — щось усередині нас зітхає за чорною Отхланню, що не підкоряється законам.
Вона дивилася на соснові колоди, які горіли в коминку; потім випростала свої плечі, жваво потерла носа, наче він у неї свербів, і якось сором'язливо ним шморгнула.
— Але це ще ж не історія, еге ж, Гарві?
— Анітрохи, — відказав Гарві. — Оповідач робить велику помилку, коли починає мудрагельствувать і розповідати нам, що означа його історія; хтозна, може, вона означає зовсім інше, ніж він думає. — Але звіролов був явно вражений цим аналізом, що зробила Мері, так само, як і Ебенезер з Макевоєм.
— Саме так я думала, у всякому разі, — сказала вона добродушно, — коли Роксі Рассекс розповіла мені про Біллі Ромлі та Діву з Черч-Кріка.
Ебенезер закусив губу, і Мері поспішила перейти до оповідки.
