— Власне, два тижні тому чи близько того ця жінка прибула до Черч-Кріка одна, без супроводу, без майна чи речей, окрім тих, що мала на собі, і почала ходити від дому до дому, шукаючи собі помешкання. Це була дівиця, як я чула, років десь тридцяти, і вона казала, що нещодавно прибула з Англії; називала вона себе міс Бромлі з Лондона.
— Святий Боже! — вигукнув Ебенезер. — Я знаю цю дівчину! Вона була нашою сусідкою, коли ми жили на Пламтрі-стріт! — Він голосно засміявся з відчутним полегшенням. — Еге ж, от і відповідь! Вона говорила про мене, і ви узяли її за мою сестру! А у якій же справі вона прибула до Меріленду?
— Вислухайте мене, — відповіла понуро Мері. — Як я сказала, вона назвала себе міс Меґ Бромлі, але коли люди почали її питати, що вона робить у Черч-Кріку і на який час збирається винайняти помешкання, у неї не було готової відповіді. Дехто вважав, що вона втікачка-відшкодівниця; інші думали, що це коханка якогось плантатора, котрий збирався зробити з неї утриманку в Черч-Кріку; а були навіть такі, хто думав, що вона вагітна і її вигнав батько або ж одіслав подалі геть з очей, щоб вона там розродилася, хоча її стан не виказував жодних ознак ваготи. Незаміжню панянку років тридцяти взагалі рідко коли можна зустріти будь-де, надто на плантаціях, і ще рідше можна зустріти таку, що подорожує сама, без слуг чи відповідного багажу і навіть не може пояснити, що їй потрібно. Додайте до цього, що вона в жодному разі не була потворою чи калікою і поводилася та розмовляла, мов справжня пані; смію стверджувати, що якби вона тільки захотіла, то від чоловіків одбою б не було, отож і не дивно, що жінки, до яких вона зверталася, хоч якими були їхні погляди, усі вважали її за розпусну жінку — чи то вже доконану шльондру, чи то таку, що мала невдовзі нею стати, відтак не хотіли мати з нею нічого спільного. А щодо чоловіків, то вони упадали і плазували перед нею, пускаючи слину, мов кабани за молодою льохою в тічці, і якщо вони ще мали якісь сумніви щодо того, чи була вона шльондрою, то всі вони зникли, коли вона винайняла покої в заїзді Рассекса; та й коли казати правду, це ніякий не заїзд, а звичайнісінька крамниця і шинок, який утримує цей мерзотний мірошник — брат Гарві. Там нагорі є кімнати, та, власне, то лише горище, поділене стінами на якісь стійла з вбогими ліжками із сінниками; саме там відкривають свою лавочку мої дівчата, коли опиняються по сусідству, перш ніж вирушати далі до Кембриджа та мису Кука.
Отож вона погордливо, як то тільки можна собі уявити, поставилася до них, намагаючись триматися подалі, але вони вважали, що цим вона лише набиває собі ціну. Врешті-решт вони сказали їй назвати свою платню, на що вона витягла з-під каптана пістоль і відказала, що чоловік, який зачепить її бодай пальцем, заплатить за це своїм життям, бо навіть сам король Вільям не зміг би купити її дівоцтва. Із цими словами вона піднялася до себе на горище, і жоден чоловік не насмілився вирушити слідом за нею. От тому вони і прозвали її Діва з Черч-Кріка, лише задля жарту, позаяк усі вони були переконані, що вона коханка губернатора Ніколсона, чи Джона Куда, чи ще якоїсь поважної особи. Вона йшла і поверталася, коли хотіла, і жоден чоловік не зважувався її зачіпати. Час від часу вона розпитувала їх, чи вони, бува, не знають, як там стоять справи у Молдені на мисі Кука, а що всім їм Молден був відомий як найбільше кубло розпусти в Дорсеті, то в них було ще більше підстав вважати її за великосвітську хвойду.
І лише декілька днів по тому, як розповіла мені Роксі, у Черч-Кріку з'явився цей жеребець-метис. Зазвичай дикуни подорожують парами, коли приходять до міста, але цей хлоп був один; він сміливо ввійшов до крамниці Рассекса, поклав на стіл монету і зажадав рому!
— Ех, навряд чи це може бути Коханкоупретс, еге ж, Джоне? — запитав Ебенезер Макевоя. — Не думаю, що він знав англійську настільки добре, щоб замовити собі рому.
Але Макевой не був таким певним.
— Він, як знаєш, міг навчитися у Діка Паркера; та й сам Дік Паркер навчився пристойно розмовляти англійською за якихось два чи три місяці.
— А Чарлі Маттассину знадобилося ще менше часу, — додала Мері й повела далі свою розповідь. — Цей дикун мав такий загрозливий вигляд, що Гаррі Рассекс не став сперечатися і дав йому рому, який той випив, наче воду. Було ясно, що він ніколи не куштував ром раніше, бо захлинувся і закашлявся, але коли все ж таки проковтнув, то попросив ще склянку. (Усе це один в один схоже на мого Чарлі, містере Кук, — сміливий, як не знаю хто, і ладен навчитися всьому єдиним махом.) А тим часом чоловіки побачили для себе нагоду розважитися його коштом. Вони налили йому рому і запитали, як його звати, на що той відповів Білогорлика Дзюбок…
— Саме так! — заволали в один голос Ебенезер і Макевой.
