Баришник дур-зіллям полностью

— Ще ні, хоч так думали всі чоловіки, так само думала і я, коли почула цю історію від Роксі, і мені стало цікаво, як це Біллі Ромлі вдалося не розімліти від рому. Але ви забуваєте, містере Кук, про те, що нам уже відомо: він брат Маттассина і, як ви самі стверджуєте, має один спільний недолік з моїм Чарлі: він носить свою чоловічу міць не в штанях, а у своїй уяві, де ром є радше перевагою, ніж тягарем. — Мері знову здригнулася. — Ні, коли я тепер про це думаю, то все залежить від того, який сенс ви вкладаєте в це слово: жоден брат Чарлі нізащо не зміг би взяти її у звичайний спосіб, і цілком можливо, що вона й досі залишається незайманою; але я добре знаю, що він умикнув її честь від самого початку, і, позаяк вона була змушена дозволити йому віднести її на сінник, ви можете бути цілком певні, що її дорогоцінна честь була пошматована на клапті ще до того, як вона туди дісталася. Потім, звісно, вона витягла свого пістоля і спробувала його вбити. Хоча своїм пострілом, як я зрозуміла, вона поцілила надто низько; він прийшовся на внутрішню частину стегна, і він вискочив звідти, мов поранений кріль. Але й тоді сер Гаррі ніяк не міг покласти край тій своїй клятій забаві: він переслідував Біллі Ромлі ще й надворі, горланячи навздогін: «Гей, Білле, чорти б тебе вхопили! Тобі забракло мужності! Наберись сміливості й за пару тижнів спробуй з нею те саме ще раз!»

— Але міс Бромлі… — мовив поет.

— На цьому моя оповідка уривається, — твердо сказала Мері, — поки Гарві не розкаже свою частину; коли Роксі дізналася, у чому полягала витівка її чоловіка, вона миттю скочила нагору, щоб побачити, як там міс Бромлі, і знайшла її на сіннику з пістолем у руках, із якого ще йшов дим, і вона скидалася на дівку, яку таки добряче поґвалтували. І дарма що вона раніше вдавала із себе великосвітську пані, бо тепер кинулась до Роксі, як дитина до матусі, з таким плачем і виттям, що їх цілком стало б на двох, заявивши, що хоч вона й досі залишається незайманою, цей дикун дозволив собі з нею такі речі, що вона ладна померти від сорому. Нічого дивного, що Роксі не повірила їй, бо не повірила і я, коли про те почула, тому вона і сказала їй: «Ну ж бо, годі, міс Бромлі, що сталося, те сталося, і вороття назад не буде, коли вдавати, що нічого не було; тепер ти вже не дівиця, якщо ти нею і була насправді досі, втім, я переконана, що також і не хвойда. Ходім, будеш жити зі мною та моєю донькою на млину, — сказала вона, — і ми навчимо тебе, як жінка може розважатися без жодного ущербку для свого гаманця, гонору і свого дорогоцінного доброго імені».

— Ох, Мері, — застеріг її господар, котрий, напевно, читав по її вустах, — не розказуй нам тепер тут байок.

Мері відповіла, що вона має містера Кука за справжнього джентльмена, а що Макевой не знає нікого з тих, про кого тут ішлося, то вона не бачить нічого поганого в тому, щоб навести тут слова місіс Рассекс.

— Ти добре знаєш, що вона моя найближча подруга, так само, як і твоя, Гарві, і я люблю Генрієтту, як власну доньку. Ці джентльмени вже почули, яка тварюка цей сер Гаррі, тож було б добре, щоб вони знали й те, що в Роксі та Генрієтти душа не з лопуцька і їм не бракує клепки, щоб навести цій здоровецькій свинюці полуду на очі за кожної нагоди.

Звіролов ще не вповні заспокоївся, але Ебенезер, хоч ця складна метафора і змусила його поморщитися, визнав за цими невідомими жінками право на їхні фіглі-міглі, аби підвести Мері назад до її історії.

— Оцю ж міс Бромлі, — зітхнула Мері, — і мала Роксі на мислі, коли казала мені, що я можу вмовити її опанувати моє ремесло.

Ебенезер не міг стримати злості.

— Отак ви уявляєте собі благородну і щедру душею жінку, яка бере до себе бідолашну дівчину, щоб зробити з неї шльондру? Нещасна міс Бромлі! Я так собі міркую, що ця ваша місіс Рассекс нічим не краща від свого чоловіка!

— Тихіше, тихіше, містере Кук, — спокійно сказала Мері. — Ви забуваєте, що я прямую не до млина сера Гаррі, щоб забрати її, а до дому її англійського чоловіка, пана Ромлі…

— О Боже!

— Отож дайте мені скінчити. Дівчина була мов громом прибита цим зґвалтуванням, чи як хочете, так це і називайте, так що вона почала забалакуватися, як навіжена. Вона заявила, що її звати зовсім не Меґ Бромлі, а Анна Кук з мису Кука і що вона сестра Поета-лауреата, а дикун, що напав на неї, то зовсім не дикун, а її колишній вихователь ще з малих літ…

— Та що ви кажете, тепер я зрозумів! — вигукнув поет. — Вона була нашою подругою — Анни і моєю, ще відколи ми були дітьми і мешкали на Пламтрі-стріт; якась справа привела її до Меріленду, і вона збиралася відвідати мене в Молдені, аж поки не довідалася про мою ганьбу і батьківський гнів. Еге ж, тепер все зрозуміло! Вона не сміла й близько підійти до того місця, що має таку недобру славу, і натомість оселилась у Черч-Кріку, розпитуючи тим часом про мене в людей. Присяй-бо, ще одна загублена душа на моїй совісті! Бідолашна, бідолашна міс Бромлі; Анна одразу примчалася б тобі на допомогу, якби тільки знала!