— У мене був лише тиждень, щоб погладшати, — нагадав їй Ебенезер. Під час служби у Пітера Паґґена він мав змогу бачитися з Анною не більше разу на рік, і зміни, що відбулись у її зовнішності, дуже його вразили.
Вона опустила очі долу, і він почервонів.
— Я оце шукаю свого слугу, циніка, якого світ не бачив, — сказав він грайливо, відвернувшись. — Ти часом його не зустрічала?
— Ти маєш на увазі Бертрана? Я його відіслала хвилин п'ять тому, після того як він спакував твої речі до поштової карети.
— A-а, шкода. Я обіцяв йому за те цілу крону.
— І я її дала йому з тих грошей, що видає мені батько. Гадаю, він повернеться до Сент-Джайлза, бо місіс Твіґґ вхопив антонів вогонь, і вона, либонь, вже довго не протягне.
— Отакої! Не може бути! Наша дорогенька місіс Твіґґ! Буде прикро її втратити.
Вони, ніяковіючи, постояли трохи мовчки. Повернувши голову, щоб не зустрічатися з нею поглядом, Ебенезер раптом угледів чоловіка без перуки, добродія з книгарні, Пітера Сеєра, який ліниво стояв собі на розі.
— Бертран розповів тобі, яким мене обдарували титулом? — бадьоро запитав він.
— Так, він казав. Я пишаюся тобою. — Але, вочевидь, Анну бентежило щось інше. — Ебене… — вона схопила його за руку. — Чи правда те, що було в листі?
Ебенезер розсміявся, дещо прикро вражений тим, що Анна не виказала належного інтересу до його лауреатства.
— Це правда, що за всі ці роки я ні на крок не просунувся на службі в Пітера Паґґена. Як і правдою є те, що ця жінка була в моїй кімнаті.
— І ти її обманув? — нетерпляче запитала сестра.
— Так, — сказав Ебенезер. Анна відвернулась і затамувала подих.
— Але стривай! — вигукнув він. — Це зовсім не те, що ти подумала. Не заплативши, я обманув її в її сподіваннях, адже вона була повією і прийшла до мене, вимагаючи за свої послуги п'ять гіней. Але розповівши їй, як глибоко я її кохаю, я відмовився на запропонованих умовах і спати з нею, і платити.
Анна утерла очі й поглянула на нього.
— Це правда?
— Авжеж, — засміявся Ебенезер. — І хоч, може, ти й вважатимеш мене несправжнім чоловіком, але клянуся тобі, що зараз я стою перед тобою так само незайманий, як і того дня, коли ми народилися. Що, ти знову плачеш?
— Так, але вже не від смутку, — мовила Анна, обійнявши його. — Знаєш, брате, відколи ти поїхав до Коледжу Маґдалени, мені почало здаватися, що ми вже не знаємо одне одного так добре, як колись, але, можливо, я помилялася.
Ебенезера зворушило це зізнання, але він відчув себе трохи збентежено, коли Анна, перш ніж відпустити його, ще міцніше притисла до своїх грудей. Перехожі, включно з Пітером Сеєром, який досі тупцював на розі, повернули голови в їхній бік: достоту вони виглядали, немов пара закоханих, що розстаються. І все ж таки йому стало соромно за своє збентеження. Він посунувся трохи ближче до карети, аби запобігти ще більшому непорозумінню, і взяв сестру за руку, почасти для того, щоб уникнути подальших обіймів.
— Ти коли-небудь згадуєш минуле? — запитала Анна.
— Авжеж.
— Які то були часи! Пам'ятаєш, як ми годинами, бувало, ще розмовляли після того, як місіс Твіґґ гасила лампу? — Сльози знову виступили в неї на очах. — Щиро кажу, Ебене, мені бракує тебе!
Ебенезер погладив її по руці.
— Мені також тебе бракує, — сказав він від щирого серця, але почувався дещо незручно. — Пам'ятаю, як одного дня, коли нам було тринадцять, ти якраз захворіла на якусь гарячку і лежала в ліжку, а ми удвох з Генрі вирушили відвідати Вестмінстерське абатство. Це було вперше, коли я провів цілий день без тебе, і вже до обіду я так затужив за тобою, що почав благати Генрі, щоб він відвіз мене додому. Але натомість ми пішли до Сент-Джеймського парку, а після вечері — у Театр герцога на Лінкольнз-Інн-Філдз, і коли повернулися додому, було вже далеко за північ. Я відчував себе, здавалося, років на десять старшим від усіх тих пригод, що мені довелося пережити вдень, і хоч вбий, я думав, що за все життя не зможу тобі все це переповісти до ладу. Я вперше в житті пообідав поза межами дому, вперше відвідав театр і вперше скуштував бренді. Цілими тижнями у нас тільки й розмов було про цей день, і кожного разу я згадував щось нове, про що забув тобі розповісти. Щоразу це завдавало мені болю, і зрештою я почав уже шкодувати, що взагалі кудись їздив, і відверто сказав про це Генрі, бо мені почало здаватися, що після того дня ти так ніколи й не надолужиш втрачене.
— Я пригадую, ніби те все сталося лише минулого тижня, — сказала Анна. — Скільки разів я питала себе, чи
Ебенезер перервав її сміхом.
