— Я визнаю це; я визнаю це. Це доведено, як… — Ебенезер зробив непевний помах рукою. — Дідько, твоя промова геть одібрала в мене будь-які порівняння. Я вже й не знаю, що є незмінним і сталим і вже ні в чому не можу бути впевненим.
— Це перший крок на шляху до Раю, — усміхнувся Берлінґейм.
— Можливо, й так, — сказав Ебенезер, — але може бути, що й до Пекла.
Берлінґейм здвигнув бровами.
— Це той самий шлях, якщо наш добрий Данте не бреше. Тож ти цілком згодний із тим, що я — Берлінґейм?
— Цілком, присягаю!
— І що ти — Ебенезер?
— Я ніколи не брав цього під сумнів; і досі залишаюся твоїм учнем, що ця подорож в кареті, власне, і довела.
— Гаразд. Іншим разом я запитаю тебе, що ж мається на увазі, коли ми кажемо
— Ні, далебі, не зараз, позаяк маю спитати тебе про тисячу різних речей.
— А я маю про них розповісти, — сказав Берлінґейм. — Але це настільки химерна історія, що мене вкрай турбує те, чи повіриш ти в неї, тож я і вважив за належне вдатися до цієї софістичної бесіди.
Незабаром карета зупинилася в Алдершоті, бо вже малося на вечір, а наші подорожні ще не їли. Тому Берлінґейм, за своєю звичкою, відклав усі подальші розмови на цю тему, поки вони з Ебенезером не повечеряли холодним каплуном з картоплею. Потім, після того як візник повідомив їм, що доведеться чекати ще дві години, поки їм нададуть свіжих коней і з’явиться візник, який має відвезти їх далі до Сейлсбері, Ексетера та Плімута, вони, як то запропонував Берлінґейм, всілися біля вогню з квартою брістольського хересу та розкурили свої люльки. Надворі вже зовсім споночіло; почав накрапати легенький дощик. Ебенезер нетерпляче чекав, поки його друг розпочне свою розповідь, але Берлінґейм, розкуривши люльку та наповнивши свій келих, задоволено зітхнув і лише запитав:
— Ну, як там ся має зараз твій батечко, Ебене?
— До дідька того батька! — вигукнув Ебенезер. — Я знати не знаю, чи живий він, а чи мертвий, та мені й діла до того немає, аж поки не почую твою розповідь!
— Однак ти знаєш, чи він живий, чи мертвий, еге ж? І принаймні в цьому сенсі, якщо не брати до уваги інші аспекти, знаєш, яким є
— Прошу, позбудьмося старого Ендрю бодай на деякий час, — заблагав Ебенезер, — як він позбувся мене. Отже, де ти був, що робив і що бачив? Звідкіля це ім'я, Пітер Сеєр, та ці дивовижні зміни, що з тобою відбулися? Починай свою розповідь, і плювати на старого Ендрю!
— Як-то — позбутися його? — запитав Берлінґейм. — Адже саме він і розпочав мою історію з тієї самої миті, відколи позбувся мене.
— Що? Ти досі маєш на увазі ту нісенітницю з Анною? Який зв'язок вона має з твоєю історією?
— Яка несамовита лють! — сказав Берлінґейм. — Яка вбивча тривога! Бігме, якою ненавистю він палав до мене — навіть зараз я у захваті від цього!
— Я йому цього ніколи не подарував, — коротко мовив Ебенезер.
— Це твій, як сина, привілей. Але я, Ебене, тієї ж митті вибачив його; простив його — ба ні, я милувався ним. І навіть якби він убив мене… хоча, ні, це не має значення.
Ебенезер труснув головою.
— Це поза межами мого розуміння. Але скажи, чи я маю відмовитися від будь-якої надії почути коли-небудь твою оповідь?
— Ти вже її слухаєш, — відказав Берлінґейм. — Це той стовп, на який спирається вся історія; така собі прелюдія на лютні, що передує пісні.
— Хай буде так. Але боюсь, що ця історія скидатиметься на пуголовка — голова більша за тіло. Отже, ти його простив?
— Скажу більше, я полюбив його за це і, присоромлений, похапцем втік.
— Проте звинувачення, яке він висунув проти тебе, було хибним і огидним!
Берлінґейм знизав плечима.
— Що стосується цього, то не його правосуддя викликало в мене захоплення, а його щира турбота про свою дитину.
— Він таки пречудово турбується про нас, що й казати, — мовив Ебенезер. — Він ладен занапастити нас своєю турботою! Даймо, що він таки всипав би їй гарячих, як, із твоїх слів, і погрожував: чи ти й тоді б захоплювався такою турботою і шанував би її?
— Я убив би його за це, — відповів Берлінґейм, — але однаково любив би.
— Достоту, ти пройшов дивовижний шлях, відколи я залишив тебе у Лондоні! Чого ж ти тоді не аплодував моїй рішучості їхати разом з Анною додому, бачачи, що мене штовхає на це виключно синівський обов'язок і турбота?
