— Маю пояснити, що цей заголовок написав я сам, — сказав Берлінґейм. — Як ти можеш бачити, записки неповні, складаються з уривків, але подорож, про яку тут ідеться, описана в «Загальній історії» Джона Сміта. Це трапилось у січні 1607 року, то була перша зима, яку там зустріли колоністи, і вони здійснили цю подорож вгору річкою Чікагоміні, щоб знайти там місто Поухатана, володаря індіян. Тоді там, у Джеймстауні, багато хто був налаштований проти капітана Сміта: дехто був стурбований тими каверзами, які він затівав, щоб усунути губернатора Вінґфілда та губернатора Реткліфа; інші звинувачували його в тому, що він нехтує вказівками Лондонської компанії, приділяючи мало часу пошукам золота та морського проходу на Схід; інших турбував лише голод, і вони вважали, що йому слід налагодити торгівлю з Поухатаном. Тож цілком зрозуміло, що експедиція вверх по річці Чікагоміні була дуже доречною, адже вона обіцяла звільнити від усіх цих клопотів: принаймні капітан якийсь час буде залишатись осторонь політики, і, крім того, дехто стверджував, що Чікагоміні тягнеться далі на схід; у будь-якому разі, не було жодних сумнівів у тому, що до міста імператора, яке лежить вверх по річці, не так уже й багато миль. Сміт у своїй «Історії» розповідає, як його захопив у полон один з ватажків Поухатана на ім'я Опеканкануг, і йому вдалося уникнути смерті лише завдяки тим магічним трюкам, які він вчинив за допомогою компаса. Він стверджує, що потім його одного привели до Поухатана, засудили до смертної кари, і лише втручання доньки імператора його врятувало. Його версію того, що відбулося, я записав внизу під назвою записок.
Ебенезер прочитав коротеньку дописку:
Вони своїми палицями були ладні ось-ось розчерепити йому голову, але Покахонтас, улюблена донька короля, коли жодні вмовляння вже не допомогли, взяла його голову у свої руки та, рятуючи його від неминучої смерті, своєю головою заслонила його голову; побачивши це, Імператор зрештою дав згоду на те, щоб він залишився жити за умови, що робитиме йому сокири, а їй — дзвіночки, пацьорки та вироби з міді, бо ж вони гадали, що він розуміється на усіх тих речах і, як і вони, є майстром на всі руки.
— Присяй-бо, — сказав він, — це був дивовижний порятунок!
— Це дивовижна романтична небилиця, — виправив Берлінґейм, — адже суть «Діяріуша» полягає в тому, що цей Берлінґейм був свідком усіх тих подій, які зрештою були не такими вже дивовижно героїчними. Я нічого більше не скажу і залишаю тебе наодинці, аби ти мав змогу негайно прочитати цей твір сам.
Сказавши це, Берлінґейм увійшов до заїзду, а Ебенезер, знайшовши собі лавку, що стояла на сонці, зручно на ній вмостився і прочитав таке:
Особистий діяріуш сера Генрі Берлінґейма
