І кожного разу, як тільки вбачав у тому користь, я робив вилазки в різні місця провінції, маючи на меті підняти опозицію в різних округах, і навесні, коли до Куда дійшли про це вістки, він надумав з нами покінчити. Він спартолив звинувачення в тому, що нібито ми ведемо зрадницькі розмови, і відрядив людей сорок, не менше, знищити нас. Вони захопили «Надію», в яку капітан Гілл вклав сімсот фунтів, щоб спорядити її для наступної подорожі, та сплюндрували маєток, і то нам, можна сказати, дуже пощастило втекти до лісу, бо лише таким чином ми спромоглися порятувати свої життя.
Я звернувся до інших капітанів, що були друзями Гілла та ворогами полковника Куда…
—
— Чоловік є тим, ким воліє себе бачити, — відповів Берлінґейм. — Він не визнає жодної влади, окрім власної, і бунтує зарівно проти людей і проти Бога. Хай там як, але від цих людей я довідався, що Френсіс Ніколсон, якого Лейслер усунув від влади під тим приводом, що він буцімто якобіт, був нині намісником губернатора у Віргінії (тобто головним чиновником, оскільки губернатор мешкав у Англії) і призначив його на цю посаду особисто король Вільям! Скидається на те, що король не дуже переймається тим, як саме людину називають її вороги, допоки вона вдало справляється зі своєю роботою, і, правду кажучи, старий Нік, попри всі його хиби, до дідька гарний губернатор. Ці новини були солодкою музикою для моїх вух, оскільки Ніколсон був саме тією людиною, яка найкраще могла б нас захистити, а Джеймстаун був саме тим місцем, куди я прагнув потрапити. Я попрохав друзів Гілла написати листи до Ніколсона, у яких вони змалювали варварства Куда і прохали надати притулок капітану Гіллу та його прибічникам, отож ще до кінця червня ми опинились у Джеймстауні. «Мазаньєлло» та його приспішники по черзі вмовляли та погрожували Ніколсону, щоб він віддав нас у його руки, але чорта з два їм це вдалося. Однаковою мірою недоліком і чеснотою Віргінії є те, що вигнанці з Меріленду можуть знайти собі там прихисток.
— Але чи вдалося тобі знайти ті безцінні записки, які ти так шукав? — запитав Ебенезер. — Чи це була собі лише така казочка про білого бичка, яку ця дівка втелющила тобі там на бережку? Прошу тебе, не приховуй від мене більше відповіді на це запитання; я мушу знати, чи ж принесла ця одіссея хоч якісь плоди!
Берлінґейм розсміявся.
— Не квапся так швидко добратися до кінця, Ебене; це порушує хід всієї історії і спричиняє плутанину. Чи ж хтось коли-небудь бачив, щоб одіссеї приносили якісь плоди?
— Годі вже тобі дражнитися! — вигукнув Ебенезер.
— Ну, що ж, гаразд, мосьпане Лауреате, мені й справді вдалось отримати у свої руки ці записки, принаймні те, що там від них лишилося; ба більше, скажу тобі, що я зробив з них список геть аж до останньої літери, за винятком хіба що декількох місць, які здалися мені нудними, тож я їх скоротив. Я маю їх тут, при собі, в каптані, і вранці ти зможеш їх прочитати. Досить лише сказати, що це справжнісінький журнал сера Генрі Берлінґейма, але жодних доказів про те, чи був цей чоловік моїм предком, чи ні, у мене немає.
— Присяй-бо, я радий, що ти знайшов їх, і вже з нетерпінням чекаю на світанок! Добре, що твоя розповідь ще не скінчилася, бо інакше нам було б важко згаяти решту часу. Які ж то дивовижні речі трапилися з тобою потім?
— На сьогодні досить, — вирік Берлінґейм. — Дорога тут не така вибоїста, і ніч уже майже добігає кінця. Решта оповідки може зачекати, поки ми не доберемося до Плімута.
Отож, сказавши це, він, не слухаючи жодних заперечень від Ебенезера, випростав якомога зручніше ноги й одразу заснув. Натомість поету пощастило менше, і хоч як він силкувався, йому ніяк не вдавалось на якийсь тривалий час зімкнути очі, не кажучи вже про те, щоб заснути, хоча голова його вже стугоніла від утоми. Знову його розум переповнювали імена — імена, почуті вперше від Балтимора, які тепер, після Берлінґеймової розповіді, набрали плоті та крові, образи людей, жахливих у своїй заповзятості й рішучості, блукали в його уяві — і образ його друга й учителя був поміж них.
Коли після сходу сонця наші подорожні зупинились у Йовілі, щоб справити свою ранкову трапезу, Ебенезер негайно попросив, щоб Берлінґейм показав документ, про який розповідав, але його вчитель і чути про це не хотів, поки вони не поснідають. Потім, коли сонечко, яскраво засяявши та пригрівши їх своїм теплом, зійшло вище, вони вийшли надвір покурити та розім'яти ноги, і Берлінґейм видобув декілька згорнутих аркушів з кишені свого каптана. Вгорі на першій сторінці поет мав змогу прочитати таке: «Особистий діяріуш сера Генрі Берлінґейма».
