Ще й відтяти треба вуха Та навчить очима слухать. Лиш тоді ці диваки Зможуть жити в Навпаки.
А тепер цих недотеп Замуруйте в темний склеп!» Так, зіпершись на ломаку, Гаркнув грізний Невмивака,
І дітей всіх чотирьох Слуги кинули у льох.
У льоху в холодній тиші Шаруділи сонні миші,
Од стіни та до стіни Сновигали таргани
І, забившися в кутки,
Пряли пряжу павуки. Пронизав усіх хлоп’ят Страх нечуваний до п’ят,
Тож всі четверо щосили У тюрмі заголосили.
І від тих солоних сліз Льох увесь по швах поліз: Спершу стіни таггуть стали, Потім двері з цукру впали.
І щаслива дітвора З криком радісним «Ура!» Задала стрімкого дьору Од царя страшного з двору.
А вояки в штанях синіх Мчали назирці на свинях І кричали, й докоряли,
Й помідорами стріляли. Ось-ось-ось були б спіймали, Але свині раптом стали Й повернули до лози Смакувати гарбузи.
Як вояки не галділи,
Свині й слухать не хотіли — Тільки рохкали й хрумтіли,
КАЗКИ . — .......—
Гарбузи все їли, їли.
А наївшись, як одна*
Всі чкурнули до багна. Тож вояки всі чимдуж Мчали слідом до калюж
Та благали: —
«Любі паці, )
Вже пора вставать до праці!» Свині добре все те чули,
Але й вусом не моргнули І пролежали в багні Дві секунди ще й два дні.
А тим часом паші діти Мчали, мов несамовиті,
Через поле й сінокіс Та й потрапили у ліс.
Туї , у лісі на поляні,
Квіти бавились рум’яні — Грали в гилки, в коперка, Танцювали гопака.
Як побачили малих,
Прудко кинулись до них, Застрибали, заскакали,
У листочки заплескали:
«Йдіть до нас!
До нас у коло —
Потанцюєм, як ніколи!»
Квіти діток гратись кличуть,
А вони стоять, кигичуть:
«Там вояки в штцпях синіх Доганяють нас на свинях. Хочуть ці лукаві круки Повикручувать нам руки.
Ой! Ой! Ой! Де наші мами,
Що без ішх тут буде з нами?» Квіти з жаху стали сині:
«Нас також потопчуть свині!..» Тут до них підскочив дід — Кущовик Червоний Глід:
«Не сумуйте, не кричіте,
Я поляну оточу,
І свиней топтати квіти Відучу!»
Глід, Шипшина й Терен дикий Вмить без галасу і крику Всю поляну оточили, Нашорошили голки Й заганяли їх щосили
Свиням в ноги і боки.
І воякам шматували Пишний одяг і тіла —
Впало ранених чимало,
Кров з них ріками текла.
Вже вояки, як не брались, Тільки геть пообдирались — В колючках, усі в крові Повтікали ледь живі. Розізлився Невмивака,
Що зірвалася атака,
І звелів поставить, клятий, Круг поляни вартових,
Щоб зухвальців упіймати — Хай чи мертвих, чи живих! Вій сказав:
«Дітей схопіть І в чорнилі утопіть!»
І вояки в штанях синіх Сновигали скрізь на свинях, Доглядали, щоб малечі Не було шляхів до втечі.
Ну, а діти, бідні діти,
Стали худнути, марніти, Стала їх бороти втома, Закортіло всім додому.
І зітхала вся четвірка:
«Як нам тяжко!
Як нам гірко!»
Раптом трісь — і перед ними
Бородань малий з’явивсь. Хитруватими очима На четвірку він дививсь.
«Хто із вас додому хоче, — Каже власник бороди, —
Хай лишень заплющить очі — Віднесу його туди...»
Тільки всі отак зробили,
Всіх як вітром підхопило, Закрутило, завертіло,
Заревло і загуло Й над степами,
Над ярами
Попід небом понесло!
Як розплющили всі очі,
Гульк — уже в своїм дворі! їх стрічають, обнімають 1 бабусі, й матері.
1 кричать мандрівники:
— Нас тепер ніяким дивом — Навіть бубликом красивим! — Не заманите віки У країну Навпаки!
Із поезій, спотворених
режимною
цензурою
ф ф ф
£ А. А.
г Ч
Гранітні обеліски, як медузи, Повзли, повзли і вибилися з сил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил.
ГМ і і / с }( ) і ^ у } ІВ ( її і ҐІІ $ І} \ і
ф І і г > V# • / А І# • • І < • /) І І ч. в|»і /
Мільярди вір — зариті у чорнозем, Мільярди щасть — розвіяні у прах... ' Душа горить, палає лютий розум,
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевне б репнуло від сорому й хули.
/прл/:л; /ппут
Тремтіть, убивці, думайте, лакузи, Житія не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? — На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил.
Ж‘\п . • ЩІМГ'Хі п:\ )
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля.
І з
УТ££ (і [)1 і шт Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд.
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева па виті
Апостолів злочинства і облуд.
XЖІ П М ХМН ІЛОII Н >п<
«ОПІИ >1 ЬІУ «А* І і ■
І іїГи.С і іО ; ї м () .;] ч
.. ЇЛ
іІ^ОИ') НДОП «йШОПХ рТ/Н
нтлт моміш: шжоі/
Увійшла вайлувато в сіни, з хати віє нудьга й самота.
У руках засміявся віник — спритно валянки обміта. Тупотить об долівку ногами і мороз вибива з рукавиць.
З нею
в хату ввірвався гамір, ошалілий сміх сніговиць. Мов воскресли принишклі діти — тупіт, лемент, виїдання й писк.
Місяць хоче, мабуть, погрітись — суне в шибку свій блідий диск.
Заглядає, цікавий, у миску:
що ви з’їли такс смішне, що од вашого реготу й писку тягне в хату із неба мене?
Щастя хлюпає срібною хвилею, ніби пуг вікувало воно, — не життя тобі, а ідилія,
як в поганих книжках чи в кіно.
Де фотографи?
Де поети?
Нуте, хлопці, сюди скоріш! Можна знімок утнуть
до газети
і жахливо веселий вірш.