Ще один приклад. Буває, що вірш як цілість і не запам’ятовується, а от трапляється в ньому один рядок, як зі іахідка, яка притягаєдо себе увагу. Любитель поезії цінує ці речі і пе лишить їх поза увагою. Ось такий рядок у Симоненковій поезії «Там, у степу, схрестилися дороги»:
У травах стежка свище, мов батіг...
«Літературна Україна» від 16 жовтня 1962.
Свідчить такий рядок про те, що поет живе у власному світі, в якому речі мають свої символи й знаки, і стежка уявилася йому в такій метафорі. Скільки мені відомо, цей рядок ні від кого не визичений, специфічно Симоненків, бо, наприклад, Тичинине — «Співає стежка на город...» має зовсім інший настрій і джерелом падхнення для Симоненка не могло бути. Але про Симоненкову метафору мова буде ще далі, тут мені йдеться поки що про саме звучання його вірша. Отже, поезія, про яку тут зайшла мова, кінчається такою строфою:
Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?
Можна цього й не помічати, але людині, яка поезію сприймає не тільки з самого ритму й римованих закінчень, звукова функція шиплячих ч, ш, щ далебі очевидна.
Як сказано, Симоненко либонь не працював спеціяль-по над «озвученням» своїх віршів і нема в нього такого розкошування в звуках, яку Тичини або в Ліни Костенко. Виходило в нього таке саме собою, але всюди в його поезіях натрапите на дискретно дозоване насичення тим чи тим звуком, специфічно симоненківськс*.
Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Стала совісгю і душею,
І щасливим нещастям моїм.
Як про індивідуальність Симоненка говорити, слід визнати за ним також увагу до семантики слова, на основі якої поет часто будує оригінальні асоціятивні комбінації. Ще раз повернуся до двічі вже цитованого вірша «Жорна», щоб на ньому ілюструвати своє твердження, тим більше, що це один з ранніх віршів Симоненка. У рядках —
І сіялось не борошно, а мука...
— поет ніби грається натяком на синонімо-омографічні семантичні прикмети слів борошно —мука, мабуть, умисі іе
не поставивши «для ясности» наголосу на останньому, яке має звучати — муки.
Сьогочасній поезії властива тенденція позбуватися поверхової описовости. Заміняючи її метафорою, сучасний поет висловлюється ощадніше, по змозі уникаючи епітета і виявляючи тенденцію радше до малих форм, ніж до сюжетної поеми, не кажучи вже про віршований роман. Асоціяти-вна глибина поезії, її спроможність проникати в глибинні шари підсвідомого виявляється в індивідуальності! і в прямій залежности від цього — в складності метафори. Ця загальна тенденція, засвідчена в творчості й т. зв. шестидесятників і багатьох ще молодших поетів, які роблять щойно перші спроби, є ознакою того, що українська поезія за Симоненка модернізувалася, набираючи тих своєрідностей, які ціхують сучасну світову поезію взагалі. Звідси далі поглиблений інтелектуалізм нашої молодої поезії, усклад-і іеііість образу, гіі і до поширеї іня поетичного словника коштом виелімінування «поетичних» банальностей, занадто зужитих поетами-середпяками. Дуже часто можна спостерігати, як молоді поети виловлюють із словників давно забуті слова, щоб повернути їх в обіг, а зокрема ж залюбки вдаються до сухого прозаїзму.
1 тут Симоненко не буде такий яскравий, як Іван Драч чи Григорій Кириченко. Але й на його метафорі, і па прагненні до конденсації вислову, і, врешті, на смакові до поетичного прозаїзму можна спостерегти, що за зовні традиційною формою його віршування криється модерний пост, який ішов у загальній течії оновлення української поезії
свого часу.
Між іншим, цю своєрідність Симоненка зауважив один 3 українських авторів, але, на жаль (мабуть, за браком можливосте висловлюватися одверто), належно не розвинув своєї думки *.
♦
Є пости, які з першого вірша суворо фільтрують свою творчість, скупо випускаючи па люди тільки тс, що, па їх ду-
Див. Анатолій Шевченко, «Так він писав, так і жив» («Радянська
• країна» від 27 лютого 1965).
,„ ,а матть як між двома
мку, дійшло досконалого вивершуТаких на диво ма-
віршамитрапляється багдтор . поль Валері Серсд на.
ЛО. ними були Стефан унікальним прикла-
ших поетів на еміграпп просто ™ ^десятників, то мені
ДОМ є Олег Зуєвськии. що Ж д такого суворого самооб-
Відомий теж лише °ДИНВИ™ Щоправда, його літерату-меження - Григорій Кир=о даше кількома роками, але
Гн&в хіба який десяток вірипв,, що не
Р'4 Є знову ж поети занадто ^еті розДають У“>
ють у творчому надх.^нн. на і ,іазиваЮТь «перів,ш-
що ледь устигло лягти^д^™Ровоталановиті,Унихтрапля-
ми», і навіть якщо вонивишпк (при вСІИ величиш
ида
ч^пґжшіо казкове.
Світ якии - мсрсжмі
Світ який - ні кІі:І' '; | КОІіс,.
Зорі й трави, мрево сі • . ^ д
КП й він «нерівний», ЯК І Драч. У
Це вже Симоненко.
м _________••