намотуються одноманітність і нудота. Шурхотять папери і стукає серце.
— Коли вже я почну щось робити? — питає вона одного разу.
— Ти прекрасно справляєшся з обов’язками.
— А хіба в мене так і не буде справжнього діла?
— Справжнього діла? — Микола Панасович навіть осміхається. — Наївне ти дівчисько. Кожне діло справжнє. Так нас учать.
Вона починає щось гаряче доводити, а він поблажливо і докірливо хитає головою. Йому смішно чути її докази. Він — син свого часу. Колись якось висунувся, його підняли і посадили на це крісло. І він сидить. І сидітиме без жодних нарікань, доки не пересадять в інше. Як це завжди буває з людьми низької культури і убогої душі, совість його і іе турбує. Він навіть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокійних, і вважає себе незамінним. Порожнечу справді нелегко замінити чимось.
— Знаєте, Миколо Панасовичу, — несподівано для самої себе каже Оксана. — Завтра я не прийду на роботу...
Вона пе чує, що він бубонить їй услід. Вона вже біжить по східцях, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмірно дороге і ніжне, відвойоване в байдужості.
Оксані знов хочеться, щоб на неї дивилися. І справді, в автобусі вона ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий. Він зводиться з місця і пропонує:
— Сідайте, будь ласка.
— Я зараз сходжу, — прямує дівчина до виходу, почуваючи на собі його незвичайний погляд. Перед тим як зійти, вона озирається, раптом показує парубійкові кінчик язика і виплиіує на асфальт.
Вітер підхоплює Оксану на свої білі крила, вона кокетує з ним і зовсім не думає про те, що мама страждатиме від її нерозважного вчинку.
Щоденник
ОКРАЙЦІ ДУМОК
<*Читати без дозволу чужі щоденники — Еверест підлості».
(Невідомий афоризм простака Віл сон а,)
18.ІХ.1962
Зачинаю цей щоденник не тому, що хочеться побавитися у великого. Мені потрібен друг, з яким я міг би ділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого і сердечнішого побратима, ніж папір, я не знаю.
Земля вже двадцять восьмий рік несе мене навколо сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше — навчився бути нещирим.
Брехня — мабуть, моя професія. Талант брехуна у мене вроджений. Є три категорії брехунів*, одні брешуть, щоб мати з цього моральну чи матеріальну вигоду, другі брешуть, аби брехати, а треті служать брехні як мистецтву. Вони, власне, вигадують або домислюють логічні кінцівки до правди. Ці брехуни, з моєї брехунівської купини, видаються мені благородними. Вони — резерв літератури. Без них нудно було б жити, без них і правда стала б куцою та побутовою, нудною і дріб’язковою. Благородна брехня возвеличує правду.
Керуючись цим, я частіше всього вдавався до третьої брехні. Такі, як я, теж необхідні для літератури — ми своїми кволими думками угноїмо грунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені пощастить почути радісну осанну на честь його приходу.Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас.
Я міг би прислужитися літературі більше, якби природа не обділила мене слухом і очима. Я не бачу всіх відтінків і не чую всіх звуків. Музика — моя мука. Ніколи недорослу до того, щоб глибинно розуміти її. Ніколи я не побуваю на
такому святі барв, з якого не повертається щасливий Са-р’ян. Я не можу навіть по-справжньому заздрити Сар’янам і Шостаковичам, бо ж неписьменний не може заздрити Льву Толстому. Він заздрить сусідові, який уміє розписатися.
19.ІХ.1962
Діти часом несвідомо говорят ь видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам’ятник деспота, він запитав мене:
— Тату, хто це?
— Сталін.
Одну мить він дивиться на нього і ніби між іншим запитує:
— А чого він туди виліз?
Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Тепер цей тигр, що живився чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні лубкові пам’ятники.
Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествлення стають посмертною ганьбою. Цс взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться дорослі діти. Не розуміють цього тільки убогі душею і мозком.
27.ІХ.1962
Сьогодні проїздом у наших Черкасах мелькнув В. Вперше я зустрівся з ним у 1958 році. Мабуть, у вересні, бо па другий день ми сиділи в кімнатці, яку він винаймав на площі Калініна, і ласували виноградом. Ми майже подружилися, але потім — розлука. Він зовсім забув про цю зустріч за чотири роки. Я — ні. На мене він ще тоді справив глибоке і сильне враження. Я повірив у і іього з першого зі іайомства і, гадаю, не помилився.
Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети, і я не міг поїхати разом з Миколою до Канева. Давно в мене не було такої втрати, бо, по правді кажучи, нікого було втрачати.
8.x. 1962