Не знаю, чи це кожному властиве, чи тільки зі мною таке буває. Часто сумніви нищать будь-яку впевненість в своїй мужності. Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи лишуся людиною, чи такзасліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей — розумних і талановитих — рятували своє життя, поступаючися гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння. Це — найстрашніше.
Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолоби натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступати на шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції.
22.УІІ.1963
Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажений. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років — для мене більше, ніж достатньо.
З іронією оглядаюся на пройдене: мені двадцять дев’ять скоро стукне, а що я зробив, чи бодай почав, значне? Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних невдач, дрібних розчарувань і дрібних успіхів!
Ні, не так я мріяв жити, як живу. Щасливий той, хто хоче мало від життя, — він ніколи не розчаровується в ньому. Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя — стати обивателем. Мозок, здатний породжувати мислі, не здатний зробити його власника щасливим.
3-ІХ. 1963
Літо, начинене фізичним і моральним безсиллям, — позаду. Осінь стала на поріг, і я з надією дивлюся в її ще прозорі очі. Убога, скупа осінь цього літа! Чого я дочекаюся від такої жебрачки? Вона ж вигодує навіть на шматку хліба.
Ціле літо я справді сидів на дикому острові. І якби не поїздка в Канів до «Жайворонка», то й згадати нічого було б. У Каневі я познайомився також з художницями А. Г. і Г. 3: Особливо легко вирізалося взаєморозуміння між мною та А. Г.
Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими: «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожний лакей робить, що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольгот-ність. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані (?) у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни».
Ай, ай, ай, весело! Всі ми під пресом.
Так воно треба задля прогресу.
5.ІХ.1963
Вчора написав «Казку про Дурила». Написав одним подихом, хоч дещо було заготовлене раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її прочитати.
Тепер я став у Черкасах ще самотніший, бо немає і того колективу, що був у «Молоді Черкащини». Приятельські стежки між мною та Негодою і Оглоблипом, можна сказати, позаростали буйним шпоришем. Одному з них я був потрібен, доки міг щось допомогти, другий виявився звичайнісіньким флюгером. Не сумніваюся, що він цькуватиме мене з таким же запалом, як раніше вихваляв. Та він цей сам продемонстрував з кількох трибун на різних нарадах.
Але — нам своє робить.
20.ІХ.1963
Коли я говорю про «дикий острів» і свою самотність, то в цьому немає ніякісінької зневаги до людей. Те, що в Черкасах я майже не маю друзів, зовсім не означає, що я вважаю всіх нікчемами, не гідними моєї уваги і т. д. (це закидає мені дружина). Просто не зустрів я серед них духовної рідні, а дружба, як відомо, не може триматися лише на раціо.
Недавно познайомився з Б. Г.
Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце.
додатки:
друзі
про Василя Симоненка
Знаєте, є така радість 1 є таке дивне щастя:
Днини ясної ради Соколом з неба впасти.
...Неба скуйовджене мрево Висне на сірих антенах,
Білим розпатланим левом Львів стрепенувся у темені.
Замок поник головою,
Сивіють клени, мов люди, Тужать над містом гобої Довгим цвинтарним прелюдом.
...Там, де Дніпро кобзарює,
Там, де могили високі,
В сінях Онисі старої Впав блискавицею сокіл.
Шлях у поета — довгий,
Шлях не легкий у поета:
Терни, Дантеси, вдови,
Сонце і... грань постамепта.
Є іце в поета радість,
Є ще в поета щастя —
Днини ясної ради Соколом з неба впасти.
...Стало для нього потребою Сонце роздати людям.
Падав з глибокого неба З каплею сонця у грудях.
Гіадав дзвінким метеором, Сонце спікало груди.
Є і поети хворі,
Адже ж поети — люди.
Адже ж пости люблять, Адже ж поети вмирають. Очі постів голублять Сильних сипів у мріях.
Вміють пости радіти, Люблять холодні вина, Знають красу Афродіти, Слухають Робертіпо...
Є, проте, інша радість,
Є, проте, інше щастя — Днини ясної ради Соколом з неба впасти.
...Там, де Дніпро кобзарює, Там, де могили високі,
В сінях Описі старої Впав блискавицею сокіл.
Є ж така дивна радість,
Є ж такс диві іе щастя, — Днини ясної ради Соколом з неба впасти.
Чорний обвід круг портрета ліг, Притрусив могилу білий сніг.
В Кобзаревім краю ще одна Золота порвалася струна...