Жить би тобі ще десятки літ І піснями чарувати світ, —
А тебе немає серед нас:
Блиснув метеором — і погас...
Полиняють траурні стрічки, Облетять ялинові вінки,
Та лавровий твій вінок співця Збережуть повік людські серця.
♦
Пам'яті Василя Симонепка
Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі. З розплющеними 28-літніми очима.
Наш Василь іде по останній у світі дорозі З зупиненим серцем, з опущеними руками, В яких учора іще Говорило перо ІІоета-мужа.
В темно-коричневому костюмі,
В білій сорочці, защібненій матір’ю під
підборіддям, В черевиках, зашнурованих дружиною,
З кручі Дніпра З 28-ми своїх літ
Наш Василь стартував на немислиму в світі
орбіту,
Ім’я якій
Наші сльози і горе,
І тиха клятва моя На солонім плечі України...
Мій Василю,
Справа не в тому пузатому автобусі, Підперезанім чорною стрічкою,
І справа пе в чорних отих світофотах,
І не в чорних отих горобцях,
Що вицвірінькувались з-під коліс,
І справа не в п’яненьких гробовщиках З чорними лопатами під хрестами...
Справа, Василю, не в цьому.
Ти б сам так сказав,
Якби не летів зараз ти з найбільшою
швидкістю в світі, Щоб стати наснагою в нашому небі, Дивитись і переконувал ись,
Що
Діємо
Ми
Для щастя народу з Дніпра.
Ми завжди у чімсь не встигали...
Але, наш Василю,
Яке покоління В такій вибачливій мірі Вправі засвідчити те,
Що я кажу з непокритою головою і серцем? Жодного слова брехні,
Жодного грама підступства,
Підлості, хитрощів чи недовір’я, Наклепів —
В нас не було між нами.
В нас не було і не буде!
Так я кажу Чи ні?
Так я кажу Чи ні?
Я кажу правду,
Бо за душею цієї правди Стоїть Україна.
♦
ф ф ф
Легко і просто називати себе сипом народу, важко і далеко не кожному випадає щастя бути достойним цього високого імені. Легко і просто говорити про свою любов до України, важко і не кожному вдається справді любити її.
Кожен, хто хоч трохи знав Василя Симопенка, знав його внутрішню, органічну відразу до красивих і показних, але безвідповідальних слів. 1 тільки той, хто знав це, може оцінити, що значили ці його слова про Україну, може зрозуміти, що в його готовності «проллятися крапелькою крові і іа її священне знамено» не було й грама пози й ефектації. Все своє коротке життя Василь Симонснко прожив з цією трепетною внутрішньою готовністю до подвигу.
Життєва доля Василя Симопенка склалася так, що й зараз, коли його вже немає серед нас, мабуть, далеко не всі знають, кого ми втратили. Більшість, і саме найкраща, з написаного ним, ще не опублікована. І той, хто знає Василя Симопенка тільки з преси, справжнього Симопенка не знає або знає його мізерно мало.
Людина безпощадної вимогливості до себе й до інших, Василь сміявся, читаючи хвалебні рецензії на свою першу збірку. Уже тоді він стояв і іа голову вище того, що було опубліковане. Уже тоді він створив такі речі, за які найвибагли-віші слухачі влаштовували йому овації — так точно і глибоко передавав він думи і почуття своїх сучасників.
Василь Симоненко ввійшов у нашу літературу разом з тим поколінням, яке ще звідало згубну атмосферу сталінського свавілля, але вже гартувалося в боротьбі за ширші демократичні принципи, за краще життя свого народу. Він ввійшов у літературу разом з тим поколінням, яке для пас уособлюється іменами Ліни Костенко й Івана Дзюби, Івана Драча й Миколи Вінграновського і багатьох-багатьох інших. Колись історики літератури, може, й не назвуть Василя Симопенка найталановитішим поетом свого покоління. Але ми знаємо, що серед нас пе було і немає поета більшої громадянської мужності, більшої рішучості, більшої безкомпромісності, ніж Василь Симоненко.
У багатьох із пас одразу після XX з’їзду було багато наївного, рожевощокого оптимізму, телячого сіпузіазхму, багато було ілюзій, побудованих на піску; багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя вирішуються одним махом, і нам нічого не лишається, як з високо піднятими прапорами урочисто марширувати до комунізму. Тільки згодом суворе життя спростувало ці дитячі фантазії, тільки згодом ми побачили, що всі паші успіхи даються нелегко, що для справжнього діла потрібне величезне напруження сил, що наш шлях не тільки не встелений трояндами, але й самого шляху, власне, немає, його ще треба мостити, продираючись крізь хащі бюрократичного тупоумства одних, дешевого скепсису других і прикрої байдужості ще інших.
Серед усіх нас Василь Симоненко зрозумів це, може, найскоріше, усвідомив найглибше і виразив найпослідовніше. Ось чому в його поезії так мало барабанного бою і мажорних фанфар і так багато суворої і жорстокої правди. Ось чому, коли в космічний простір вирвалися наші Гагаріни й Поповичі, Василь захоплювався тими подвигами, але писав, що «в космос крешуть не ракети, але пружні цівки молока», надоєного колгоспницею, якій те молоко перепадає, може, й не часто. Він писав про те, як «у небо димом піднімались жіночі літа»; писав «Некролог кукурудзяному качанові, що згинув на загот-пункті»; писав про дядька, що його відгодовані демагоги і брехуни зробили злодієм; він славив велич простої баби, мріючи,
Щоб подвиг її над землею У бронзі дзвенів віки,