Невдовзі всі зібралися біля огниська. Ленка розливала по мисках суп, передавала по черзі всім, і я бачила, як змінюються обличчя людей за мірою того, як вони їли. Мабуть, трошки змінювали стан маленечкі мімічні м’язи, а результат був вражаючий: нищечком розглядала я своїх однополчан і не могла позбутися подиву. Прищурилися очі, піднялися куточки губ – і Гальц перемінився в справжнього Каленика Левковича; лоб Василька розгладився, розійшлися брови – і дитяче – оте найсправжніше – задоволення засвітилося на його личкові; підкреслилася гостроносість Мані; ввалилися щоки, різкими, чіткішими стали риси Бриштгеля… А от обличчя Ксені та Ядзі закруглилися, замість блідості набули рожевого відтінку макового цвіту…
Коли змученій, знесиленій людині дати гарячу їжу, це зміцняє неймовірно, але тут було й ще щось інше, крім фізіології.
– Правда лежить не посередині, а там, де лежить, – вирвав мене з задуми голос Марії Сєргуц; вона відповідала на чиюсь репліку, яку, бувши у своїх думках, я не чула; вона, до слова, майже і не змінилися, тільки деякі зморшки трохи розгладилися.
…Так, правда. (Я знову погрузилася в свої думки.) Що там той павич кривдливий казав? Шукати правду в кольоровому люстрі? Ці слова зараз найбільше асоціюються з дівчатами – їх молодість заграла різними кольорами, їй потрібне ясне люстро… Правда за молодістю? Так, саме для них, молодих, найважливіше те, що ми будемо робити ввечері – навіть коли самі вони цього не усвідомлюють.
Значить, молодість. Вирішено остаточно.
Діймо.
– Значить, дивіться, що нам сьогодні треба ще зробити, – заговорила я. – Дімо, ти тепер зміниш Толіка, а ти, пане Бриштгель, разом з Толіком підеш до горішника і викопаєте з-під середньої колоди Гнилу Шкіру…
– Яку ще Шкіру? – здивовано перепитав Бриштгель.
Коротко, не вдаючись до дрібниць, я пояснила ситуацію.
– А мені треба буде зараз ще дещо зробити. І ще одне. Увечері там, біля колод, будуть тільки ті, хто задіяний. Решта – будете сидіти тут, на Будці. Ваше завдання – спивати. Петро, – звернулася я до пресвітера, – віте ж знаєте старовинні духовні співи?
– А бодай ні68, – кивнув той. – І багато.
– Подумайте, що будете співати та подбайте, щоб всі знали слова.
Змінившись з варти, прийшов поїсти Толік. І категорично відмовився ввечері бути на Будці.
– Я буду з тобою, – просто, але твердо сказав він, нагном допивши остатні краплі бульйону і вертаючи мені миску. – Мені навіть дивно, що ти могла допустити інакше.
Взявши з собою дві лопати, вони з Бриштгелем відбули до горішника.
Я ж знайшла свої старі запаси паперу, олівець простий, лінійку та ручку (Богу дякувати, вона ще писала), з неймовірною обережністю дістала зі схованки Тонин пісенник і, розлінеївши папір, найчіткіше, як тільки могла, чертежним шрифтом (ось коли пригодилися навички, які я набула в студентські роки, підпрацьовуючи в реставраційній майстерні) переписала замову українськими буквами і за правилами української мови (ось коли придалися знання, набуті на українських курсах, які я колись організувала у Мінську).
– Каленику Левковичу! Василько! Ідіте-но сюди! – покликала я, вийшовши на двір. – Хлопчику, – я присіла перед ним навпочіпки – зараз дід буде читати, а ти повторюй за ним, добре? – хлопченятко кивнуло. – Левковичу, читай це, будь ласка! – і з завмиранням серця подала йому аркуш.
Секунду подивившись на нього, старий, чітко вимовляючи слова, прочитав все – неспішно, з прекрасною інтонацію – все, до останньої крапки. Хлопчик, уважливо та серйозно дивлячись на діда, повторював все за ним, ворушив губами – навіть я могла читати по них.
Серце моє бухало як дзвін. Чи мені подалося, чи справді все якось затихло, поки Левкович читав? Я зітхнула з полегкою.
– Увечері зробимо це ще раз, добре? – хлопчик кивнув; «чому б ні?» – відповів старий.
Незабаром почуття полегшення минуло – так, генеральна репетиція пройшла вдало, але що то буде потім, на головній виставі?
Сховавши назад і пісенник, і переписану замову, я задумалася: що тепер маю зробити? До хлопців піти під горіх, глянути, як там іде справа? Поговорити з дівчатами, настроїти їх відповідно? Піти на луг, пошукати Смерть, попросити про допомогу ввечері? Сходити до Прилука, в Страдче, на дачі – перевірити, що там, ще раз пошукати помічників на вечір? Випадково глянула у вікно: Марія Сєргуц стояла серед двору. Вельми рівна спина, пов’язка на високо триманій голові, як вінець. Вона про щось глибоко задумалася – чи щось напружено згадувала.
Зробила рух руками, як би приймаючи на них немовля.
І я зрозуміла, що тепер найважніше, таке, що можу зробити тільки я. Щоб упевнитися в своїй раптовій здогадці, я дістала зі схованки коробочку з недопалком, який привів мене у Київ, і відкрила її.
Недопалок не від тих сигарет, які зазвичай курила я. Жовтуватий, він мав такий вигляд, нисе був з дуже-дуже раднішого часу.
Так. Так і є.
Де то той мій папір, де ручка?