Жінки в чорному, для яких це найважливіше. Як їх вибрати? Взагалі-то я вже вибрала, але раптом помиляюся? Я сама, Ленка, пані Марія, Ксеня, Ядзя, Маня Золота Мова відмовилася, значить, мінус – плюс жінка Петра-пресвітера, яка має підійти. Шестеро. З них треба вибрати чотири – чистої крові, чистої мови… Що то значить? Якими якостями вони мають володіти? Бути жінками, які вміють любити? Які можуть продовжувати рід? Які спроможні на солідарність? Які ідеально знають мову? Які з нашого роду? І що то значить: бути присутніми? Просто стояти? Щось робити? Логічно припустити, що вони мають якось підсилювати спікерів. Якщо ми поклалися на людяність, любов, націоналізм, то, очевидно, оцими якостями, а ще, мабуть, силою духу, високою моральністю… Ну, пані Марія підходить – це без питань. А ще хто? Я? Хм, з націоналізмом, мо, все й гаразд, а ось інші якості… Слабовольна особа з декількома злочинами та безліччю дурних вчинків в анамнезі… Ленка? Високодостойна жінка, але чужа, в принципі, для цієї землі, її батьки приїхали сюди здалека… Золоту Мову все ж залучити спробувати? Ні свідомості національної, ні якихось видатних моральних рис за нею нигди не зауважалося, але сім’я її живе тут споконвіку, може з часів перших народів… Дівчата Оксанині? Також з такої родини, але мову вже майже втратили, і про їх особисто я майже нічого не відаю… Як і про жінку пресвітера. Хиба що відаю, що вона щира вірниця і активістка громадська в групах захисту тварин і тих, хто проти абортів… А щодо мови – переходить зі мною на нашу говірку, але, здається, трохи так з подивом: нащо, мовляв, це треба?.. То хто з них найліпші кандидатури?
Кіт вскочив на лавку біля мене.
– Поговорив-мм я з їм-мм, – повідомив.
– З ким? – не зрозуміла я.
– З павичем-мм, – пояснив кіт.
– Про що?
– Покривдила ти мм-його, – з докором промовив Кіцісько. – Не звертала-мм жодної уваги. А треба було задуматися, чому він ходить зі сс-Смертю.
– І чому?
– Бо не треба шукати пр-рр-авди в чорному люстрі. Люстро має вс-сс-і кольори відбивати.
– І все це тобі павич сказав? – недовірливо спитала я. – Як?
– Ну ти ж чула думки сс-Смерті в своїй голові? А я чув думки павича Смерті в сс-своїй.
Я кивнула.
– Ясно. Неясно тільки, як нам все це допоможе, радість моя.
Моя іронія була недоречною в цю секунду. У цю секунду, коли десь далеко напружилися пласти землі, стримуючи того чи те, хто чи що намагалося вирватися. Дрібні хвалі вібрації відчувалися буквально ногами. На столі задрижала купа перебраного щавуху.
По шкірі мені пробіг мороз.
Я добре пам’ятала те, що мені сказала Наталка в Києві: в результаті цього обряду ми можемо перемогти, але можемо й померти. Успіх залежить від досконального дотримування певних умов – для їх підготовки треба час; з іншого боку, ми абсолютно не знаємо, в якому стані перебуває те, що ми маємо здолати? А що, як воно зараз вирветься? А що, як нас зараз настигне той літаючий калач антигомів? Хоч Смерть і сказала, що вона нас захищає, а все ж. А що, як той придуркуватий Німець зараз нападе на нас знову? А ми страву збираємося варити…
Що робити: чекати вечора, як домовлено, діставати Гнилу Шкіру, годувати Гальца та малого – маючи реальну небезпеку просто не дочекатися умовленої години? Чи ось зараз всіх розбудити, підняти, і провести обряд негайно – знаючи, що коли щось піде не так, ми всі можемо померти, нічого не добившись?
Як поступити? Відповідальність лежить на мені.
– Кіцісь, – почувся голос Толіка – Ходь-но сюди, перекусиш, – хлопці вительбушили фазана.
Кіт миттю змився.
Я вагалася.
Відповідальність на мені і тільки на мені, розділити її немає з ким.
Я не знала, що робити. Коли керуватися логікою, то рішення не приймеш: аргументи на шалях рівноважні. І я, на автоматі перебираючи листики щавуху, прислухалася до себе.
Ні, я не готова.
Я ніц не чую, точніше, я не чую внутрішньої впевненості, що треба спішити. Нутро – щоб не мати на увазі під цим словом – мовчало. Значить, будемо діяти за старим планом. Час Х – коли наполовину сяде сонце.
Значить, у мене попереду є ще хоча б день.
День одразу, у відповідь на мою думку, привіяв до мене пах страви, і я понесла перебраний щавух до огниська. Лена перемила траву, порізала і добавила в казан, де вже варила порізану на кавалки пташку. Покуштувала, і лице її змінилося.
– На-но, спробуй, – піднесла мені до губ ложку.
Смак нагадував заправлені маслом макарони, які дитина їсть з хлібом. І шару ранету, коли її в березні тільки дістали з розкритої ямки, де вона зберігалася всю зиму – яблука, які пахнуть, як земля. І солоне, як шпріт, сушане свиняче стегно, що декілька місяців, загорнуте в полотно, висіло на бельці в коморі, щоб миші не дістали, і було потім зварене в колодязній воді на пічці, витопленій сухою ольшиною.
Я вернула Лені погляд, такий же здивований.