— Це само собою зрозуміло. Почнемо тоді ось з чого: в одному з районів земної кулі — на Закавказзі, скажімо,— виникла потреба, а отже, й історична необхідність створення держави. Виникла незалежно від того, хто населяв цю частину суші. А населяли ми, грузини, і здійснили цю необхідність — створили державу. Фундамент християнської держави Грузії було закладено завдяки тому, що ми взяли на себе роль крайнього бастіону християнської цивілізації на Сході. З другого боку, для Персії та Візантії ми були тією силою, яка стримувала натиск північних кочівників, що рухалися на південь. Водночас створення держави внесло порядок і стійкість у наше життя. Грузинською землею пролягли і перехрестилися на ній великі торгові шляхи, розвинулась національна економіка, що набула великої ваги в азіатській торгівлі. Та щоб виконати ту місію, яка випала нам в історії світу, ми змушені були постійно відбивати ворожі наради, вести постійні війни, і тому наша держава була побудована як держава військова. Окрема особа — громадянин цієї держави, зрозуміло,— повторила функцію держави і стала здійснювати її місію — відбивати ворога. Війна стала для людини основним заняттям, її повсякденним життям! Я кажу — життям! Життя — де процес добування духовної і матеріальної поживи, а моральність — сила, що організовує цей процес. Удачі й лихо громадянина перебували в прямій залежності від лиха й удач держави. Бажати чогось для держави означало бажати цього і для себе. Звідси виник і з плином часу утвердився моральний принцип: спочатку я віддаю народові й державі все, що маю, а вже потім беру в них стільки, скільки зумію захопити або скільки мені дадуть чи підкинуть. Тодішнє людство перебувало на цьому рівні, маючи своє уявлення про справедливість. Так чи інак, цей моральний принцип був породжений, в кінцевому підсумку, міжнародною функцією нашої держави, а сформована віками моральність стерегла й зберігала в свою чергу державу. Я говорю про те, що втратила згодом наша нація. Пані Мано сказала щиру правду: ми втратили любов до свободи, до батьківщини, до держави, втратили ті основи моральності, про які, мій дорогий Елізбаре, я говорив так довго і до того ж іноземними словами. А тост мій буде короткий: Гогі правий — коли наші предки боролися з чужоземцями, захищаючи батьківщину, зберігаючи державу, їх вела любов. Тоді в грузинів та в інших народів з близькою до них історією в основі, в підвалинах життя була любов. Любов може все відновити, все зцілити. Я п’ю за таку любов!
Сандро Карідзе припав до своєї чаші і, не кваплячись, передихаючи, спорожнив її.
Тост вийшов несподівано цікавий, і всі за столом якийсь час мовчали. А потім заговорив я — аналізував і розвивав те, що сказав Сандро Карідзе.
— Це цікава думка, Сандро, що в ті часи в підвалинах життя була любов. Я не вважаю себе за великого знавця мистецтва, не беруся суворо судити, але, на мою думку, найпрекрасніше в грузинській музиці, в літературі, в народній поезії,— все, що ми любимо,— створене здебільшого саме тоді. І ніколи в тих творах лжа, зло і насильство не одержували перемоги. Великодушність, вірність і любов — кров і плоть нашого мистецтва. Все, що я сказав, я прочитав або почув.
— Я згадав одну байку, вона не наша,— почав говорити лаз, дивлячись на Нано.— Тяжкопоранений лев, з грудей у нього юшить кров, а кругом гієни виграють, радіючи, що лев конає і труп дістанеться їм. Розлючується лев і, зібравши останні сили, кидається на гієн, кров калюжею стікає йому до ніг. Знесилений від довгої боротьби, лев падає в ту калюжу крові й купається в ній. За байкою виходить, що кров ворогів і заздрісників має зцілити лева, повернути його до життя. Тепер, ви всі знаєте грузинський вірш «Орел»: його написала визначна людина — Важа Пшавела,— як на мене, найвизначніший із сучасних грузинів. Чому ж цій великій людині не спало на думку зцілити пораненого орла воронячою кров’ю? Тому що, закінчивши так свого вірша, він закликав би до насильства й помсти. Він не зробив цього. Скільки не читай рядки — уперше, вдруге, втретє — жаль орла, щоразу він викликає співчуття в людини. Стати на бік слабкого, приреченого — ось до чого закликає поет. А бог щедро вділив йому цього дару — дару розуміння, дару співчуття. А коли нам передається його почуття, значить, він довіряє нам. Знає, що твоїми вчинками теж керуватиме любов, і тому він навчає, а не диктує, не змушує.— Лаз якусь хвилинку подумав і повів далі: — Так, мені здається, має бути в усіх визначних витворах людини. Я тільки не думав про всі.
— Усе це прекрасно, та хто ж робитиме діло, якщо ми говоритимемо до світанку! — мовив Карічашвілі.— Нано, тепер твоя черга. І наступний тост п’ємо двома чашами, а то Арчил і Єрванд викинуть нас звідси як непитущих!
— Чи не тому тебе останнім часом дедалі частіше називають «колишнім актором», що ти повністю присвятив себе іншому мистецтву,— пробурмотів Сандро Карідзе.
