— На жаль, не все вічне на нашій грішній землі. З’явилися слов’янські феодальні держави, вони ослабили небезпеку північних навал для південних імперій. І грузинська держава втратила своє призначення — бути форпостом у стримуванні нападів степових народів. Візантійську розхитану імперію прикінчили, як усі ви знаєте, хрестоносці й турки. Католицьке християнство так було сточене шашелем, що вважало за необхідне запровадити інквізицію. А коли хитається цитадель, то доля бастіонів тримається на волосині. Розладналися наші зв’язки з єдиновірним світом, і ідеологічна функція Грузії поступово почала відмирати. Минуло ще небагато часу, і внаслідок розвитку мореплавства великі торговельні шляхи перемістилися на моря та океани. Тим самим ми втратили й економічну свою функцію. Коротко кажучи, однієї прекрасної днини стало ясно, що ми втратили міжнародну функцію і всесвітньо-історичної місії вже не існує. Наша могутня держава, яка ще недавно вершила добрі справи для людства, перетворилася на арену чвар між дрібними князями й приману для всіляких вдатних чи невдатних завойовників. Чим були для історії Грузії п’ять її сторіч перед приєднанням до Росії? їх сміливо можна назвати п’ятсотрічною війною за фізичне збереження нації і врятування її культури. І ось що характерно: грузинська національно-політична думка завжди була свідома того, що існування нашої країни цілком визначається її історичною місією. У великому масштабі це вперше намагався втілити в життя Вахтанг Горгасалі. Коли Грузія перестала бути форпостом при нападах степових народів, Давид Будівник та його політичне оточення намагалися зробити грузинську державу культурною і економічною силою Малої Азії та Близького Сходу і багато чого в цьому досягли. Коли похитнулися основи світової християнської цивілізації і стерли велич Візантійської імперії, держава Тамар намагалася претендувати на гегемонію в православному світі й наведення порядків у мусульманському. І саме тоді справи пішли б успішно, якби не монгольська навала, що завдала нашій історії значних потрясінь. Згодом, уже в нові віки, Іраклій Другий хотів здійснити операцію, географічно зворотну тій, яку здійснив свого часу Вахтанг Горгасалі,— з опорою на півночі, і меч повернуто на південь, але на той час ми були такі знесилені, що самі потребували захисту. І знайшли його в союзі з Росією. Між іншим, і самі грузини вважали за краще піти під захист... Я говорю про це задля того, щоб не забувалася мудрість напружених і невтомних шукань наших предків, щоб їхній історичний подвиг було оцінено по заслузі... Вдумайтеся: п’ятсот жахливих років! Хто широко освічений і достатньо об’єктивний, той може знайти для порівняння нашої історії того періоду лише один приклад — американських індійців. Інших паралелей я не згадаю. Звичайно, фізичне збереження нації та її культури теж може бути сенсом життя країни, її призначенням, але призначенням вузьконаціональним, недостатнім для існування сильної держави. Грузинська держава фактично перестала існувати. Наш народ утратив активне почуття власної відповідальності за радощі й горе своєї країни, а незліченні поразки й спустошення позбавили нашого громадянина впевненості в собі й почуття непереможності. І наша мораль ступила перші кроки до занепаду. Вузьконаціональний сенс життя і неважливість міжнародних функцій не могли не дати своїх спустошливих наслідків: життя зводилося тепер лише до того, щоб продовжити своє існування, що не могло не деформувати моральних підвалин суспільства, не посилити егоїзму, не внести ницості й дріб’язковості, чого не було в етичних нормах сильної держави. І все ж, незважаючи на це, можна сказати, що честь і совість грузинського народу до дев’ятнадцятого сторіччя зоставалися незаплямованими. Хоч і заради вузьконаціональних інтересів, а все ж наш народ ще залишався згуртованим, здатним до єдності й самопожертви. Але п’ятсот років запеклого опору, як я вже сказав, принесли йому фізичний розгром і духовне знесилення. У нас не було іншого вибору, крім того, який ми зробили: піти під захист єдиновірної держави. Давнє наше прагнення до культурних зв’язків із Заходом здійснилося в новій формі — ми стали частиною великої європейської держави! Приєднання до Росії розв’язало чимало гострих проблем нашого життя. Нас звільнили од війн, од наскоків горців, від страху винищення, від тисячолітньої династії Багратіонів і навіть від податків. Ця передишка була нам необхідна, але вона несла свою закономірність: грузин, який звик за свою історію до відповідальності перед своєю країною, лишився без сенсу життя. Від нього тепер нічого не вимагали, зовсім нічого. І наш народ став схожий на пущену на луки череду, в якої є лише одне діло — скубти траву! Сто років ми пасемося, наша єдина мета — їсти, пити й викохувати дітей. І все. Звичайно, ця мета звела нанівець основи давньої традиційної моральності. Та, якщо й понині трапляються ще люди, які зберегли любов до батьківщини, до державності, то це тільки тому, що моральність — найстійкіша духовна категорія, притаманна людині. Ось, на мою думку, пані Нано, як сталося те, що ми все втратили. А що ми являємо собою зараз,— я відповім вам, але прошу вибачити мені, що я змушений говорити вам гірку правду: ми — розрізнений, позбавлений єдності народ, перейнятий корисливістю, ми — колишня нація! Лишилося мені сказати тільки одне. Відомо, що жоден поневолювач не звільнював з ярма добровільно, з якихось гуманних міркувань. І ми не будемо просити царя Миколу Другого, щоб він здійснив цей небувалий акт... Я закінчив, Елізбаре, можеш подивитися на годинник.
