— Я художник, Сандро Карідзе,— засмучено відповів Карічашвілі.— Коли я був молодий, мене приваблювала сцена й шквал оплесків. Та хіба я знав, яка мені доля судилася, хіба розумів, що таке високе мистецтво!
— А тепер ти розумієш?— усміхнувся Карідзе.
— Тепер розумію!— сказав Карічашвілі.— Високе мистецтво, Сандро,— це передусім совість. Я не маю права грати банально! І я не маю права брехати людям. Брехати співвітчизникам, які збилися зі шляху істини через трагедію їхньої історії, штовхати їх у яму... Тому я граю не все... Уже рік, як репетирую нову роль. Може, згаю на це ще рік. Не знаю... Але вийду на сцену тільки тоді, коли зможу показати те, що звеличує душу. І якщо по очах глядачів я зрозумію, що досяг своєї мети, то слухати оплески в театрі залишишся ти, а я побіжу сюди, щоб випити вина й поговорити з Гогі та Єрвандом про грузинську боротьбу. Давай, генацвале! Називай мене «колишнім актором»... Чого можна чекати іншого від такого циніка, як ти! Я не заперечую... Нано, голубко! — Він повернувся до Нано.— Ми слухаємо тебе! Нумо слухати!!! — загримів Елізбарів голос.
— Ні, не зараз,— сказала Нано.— Мені хотілося б ще послухати Сандро Карідзе, нехай він поділиться з нами своїми багатствами.
— Прошу, пані Нано, я готовий, але не знаю, чим ділитися,— жваво озвався Карідзе.
— Зараз я поясню... Ви говорили про те, що ми мали і що втратили. А як втратили, чому? Ким ми стали, хто ми тепер? Це треба мені для мого тосту, без цього він буде плутаний і може видатися якоюсь нісенітницею.
— Я буду радий,— усміхаючись, відповів Карідзе.— Але товариство наше нехай набереться терпіння, хоч я постараюся бути лаконічним. Я за три хвилини скажу те, про що можна говорити цілу годину, бо знаю я його, як «Отче наш».
— Починай, Сандро,— підхопив Карічашвілі.— Хоч наговоримося досхочу, бо хто знає, що вготувала нам доля на завтрашній день?
Сандро Карідзе тільки хвильку помовчав і не кваплячись почав:
