— Ви наступного разу обережніше! Гроші вам не шкарпетки! Вони прання не люблять!
М и ха повернувся до Янки і дав їй гроші:
— На! Ніякі вони не фальшиві. Вони просто дуже добре випрані. — І реготнув, додавши: — Ги-ги! Відмили грошики…
Ой, Михо… — розгубилася Яна, кинулася до нього, обхопила руками шию і так гучно цмокнула в щоку, що й Миха тут же почервонів і розгубився. — Гайда додому! Мама так зрадіє… Ну, йдемо!
Миха кинув сумний погляд на пакет з хлібом, зітхнув і погодився.
— Я щось не зрозуміла… ти чого це зітхаєш? Хіба не радий за мене? За нас? — взялася в боки Яна, настрій якої миттєво покращився, й вона перетворилася на звичайну Янку — веселу, сміхотливу, з гордо піднесеною головою.
— Та ні, я радий. Я просто поснідати не встиг. Це я по хліб ходив… Мої вже на роботу поїхали… а я ось…
— У мене і поснідаємо! — радісно вигукнула Яна, схопила Миху за руку й потягла за собою.
Звістка про те, що гроші справжні, миттєво змінила й мамин настрій.
— Справжні? Слава тобі, Господи! — вигукнула вона і вихопила пачку грошей з шафки на кухні. — Негайно в міліцію! Нехай перевіряють! В міліцію, татка виручати! Хутко!.. Хутко!.. Понеділок вже сьогодні! А він ще з п’ятниці ковтка свіжого повітря в роті не мав! Ви що, не розумієте, як йому там, у камері?!
І мама почала квапливо знімати фартух.
— Наталю Олександрівно, стривайте… поспішати не варто… — Миха подивився на Яну, і та взяла маму за руку.
— Що таке? Ви хіба не хочете, щоб тато вийшов… Яно, ти що? Що за сюрпризи?
— Наталю Олександрівно, ці гроші не можна нести в міліцію!
— Як це не можна? Ви ж самі сказали, що вони справжні! Ану! Пустіть мене! Яно, от від тебе я такого не чекала! — Мама різким рухом скинула руку доньки зі своєї.
— Тітонько Наталю, — якомога м’якше сказав Миха, — розумієте… Гроші-то справжні, а от премія фальшива.
— Це як? — не зрозуміла Наталя Олександрівна.
Миха коротко переповів їй те, що йому розказав у «Нафтозбуті» Андрій Степанович.
— Отак, — закінчив Миха. — Тож цими грошима можна завдати прикрощів не тільки Петрові Івановичу, а й усій його конторі.
Наталя Олександрівна важко зітхнула, подивилася на пачку грошей, на доньку, а потім на Миху:
- І що ж тепер робити?
— Шукати справжніх фальшивомонетників. Іншого порятунку немає…
Звечоріло. Було лише кілька хвилин по восьмій, а четвірка друзів уже сиділа за козлячим столиком. Магазин продтоварів працював до дев’ятої, тому поспішати було нікуди. Домовилися працювати за вчорашньою схемою — парами. Миха з Яною стежать за однією продавчинею, Льоха з Настею — за іншою. За чверть до дев’ятої зайшли в магазин. Миха показав друзям обох молодиць, які, на його думку, повинні були стати об’єктами стеження. Цього разу кандидатури суперечок не викликали. Дочекавшись завершення робочого дня, детективи розійшлися в різні боки.
Льоха з Настею довели свою підопічну до зупинки, сіли разом з нею в маршрутку й поїхали в Бузу. Там, попетлявши вуличками, довели її до приватного будинку, і на цьому все скінчилося. Почало сутеніти.
— Що робитимемо? — запитала Настя, — Не сидіти ж тут до ранку.
— Сам не знаю…
Льоха підійшов до хвіртки і смикнув за ручку. За парканом надривно загавкав пес.
— Ще й собака, як на зло…
— Ну, із собаками я домовлятися вмію! — усміхнулася Настя й озирнулась у пошуках дерева, по якому можна було б перебратися через високий паркан.
Льоха відразу зрозумів наміри сестри й схопив її за руку:
Настю, ти що, збожеволіла? Якщо у Клешні з Тьопою вийшло, то думаєш, з усіма собаками так можна?[5] Я не те, що не дозволяю, я категорично забороняю тобі лізти через паркан, зрозуміла?
— Ага. Угу. Звичайно.
Вони розвернулись і пішли назад уздовж паркану, причому Настя не зводила з нього погляду.
Там, де паркан закінчувався, від дороги відгалужувався вузенький провулок, уздовж якого тягнувся цей же паркан. І там Настя побачила те, що шукала — високе гіллясте дерево.
— Жди тут! — І, перш ніж Льоха встиг щось сказати, Настя кинулася до дерева, злетіла на нього, немов на паралельні бруси, і вже за мить була за парканом. їй це було зробити нескладно, адже тривалий час займалася спортивною гімнастикою.
— Настю! — нарешті отямившись, крикнув Льоха, але це було все, що він устиг зробити. Душа втекла в п’яти. Ще б пак! За парканом хтозна-який собака! Може не тільки вкусити, але й загризти! Собака просто зобов’язаний це зробити! Це його робота! Льоха кинувся до дерева, але повторити Настин трюк у нього не вийшло. Бо ж він не спортсмен!
— Ото ще тюхтій! — лайнувся він сам на себе. — Цілими днями за тим дурним комп’ютером сиджу… Дожився! Навіть на дерево залізти не можу!
Тепер йому залишалося тільки прислухатися до того, що відбувалося за парканом.
— От, зараза мала!.. Ох, і дам же я їй по одному місцю! Якщо воно в неї ще залишиться… Ох, і дам… — сердито бубонів Льоха, намагаючись знайти в паркані хоч якусь щілинку.
За парканом загавкав собака. Хлопець завмер. Гавкіт спочатку був злим. Настя щось бурмотіла, але що саме, Льоха розібрати не міг,