Друзі забігли на ринок крізь короткий А, а показували їм на м’ясний вхід, що розташовувався по-діагоналі. Відстань між входами, яку треба було здолати, — метрів із вісімдесят, не менше, — це вам раз! Бігти треба серед прилавків, продавців, покупців, собак, ящиків, іншого, іншого й іншого, що, власне, й відрізняє базар від цивілізованого супермаркету, — це вам два. Зелена літня куртка, про яку встигли крикнути торгаші і яку треба було вишукувати в натовпі, — це вам три. Тож природно, що, коли детективи вискочили крізь м’ясний вихід на вулицю, там уже шульгою й не пахло. Повз вхід ішла молода пара з дитячим візком, і все. Миха підозріло зиркнув на молодого чоловіка: хлопець як хлопець… Акуратно підстрижений, а в Шульги довге волосся. Світла сорочка, а Шульга, як уже згадувалося, був у зеленій літній куртинці. Молода мама теж була поза підозрою.
Засмучений Миха плюнув на землю.
— Знову порожньо! Та що ж це таке! Він що, крізь землю провалюється?
— Не кажи… — погодився Льоха. — Не щастить то не щастить!
— Льохо, вже вівторок! Вівторок, розумієш! А в нас нічого! А Яниного батька в четвер до суду потягнуть! Трясця!
— Так… — скрушно зітхнув той. — Ситуація така собі! Ходімо звідси.
— Ходімо. Так не може бути, щоб ніякого виходу! Навіть якщо тебе з’їли, все одно в тебе є вихід… Має бути якась зачіпка, просто ми її не бачимо!
— Мало часу…
— Якщо ще касирок з торгового центру перевіряти, то точно не встигнемо! їх же там штук десять, і це в одну зміну. І всі — панночки на виданні! Якраз під нашу героїню… Що робити? Просто не збагну…
Щойно сіли за козлячий столик, як у Льохи задзвонив телефон. У слухавці почувся Настин голос:
— Льохо, ти далеко? — запитала сестра.
— Біля козлячого столика. А що?
— Та принтер щось комизиться… Наче фар6а скінчилася, а може, щось інше з ним… А мені друкувати треба.
— Зараз підійду… Там справді картридж вже на ладан дихав.
— Стривай-но… Картридж, кажеш? — перепитав Миха і занурив п’ятірню у волосся на потилиці.
— Михо, я зараз. П’ять хвилин…
Льоха втік, а Миха сидів і чухав потилицю: Фарба… Картридж… Хм…
Льоха не збрехав. Він і справді прибіг хвилин за п’ять. Миха на його повернення ніяк не відреагував: він був у глибокій задумі. Льохові довелося кілька разів смикнути його за плече, поки той отямився.
— Ватсоне, ти над чим замислився?
— Послухай, Льох, наша Горобинівка — не столиця ж, ге? Народу тут живе… Ну… Тисяч сорок.
— Ну, так… — Льоха ще нічого не розумів, але погодитись погодився. — А до чого тут…
— Стривай-но… Не збивай з думки… Як ти думаєш, скільки комп’ютерів у Горобинівці?
— Ну, ти й запитав… Та хто ж його знає! Багато, напевне…
— Багато… так… а кольорових принтерів? — продовжував Миха.
— Принтерів? Кольорових? Ну, це дороге задоволення. Я думаю, їх на пальцях перерахувати можна.
— Ось! Якщо припустити, що Шульга — мешканець Горобинівки, а друкує він фальшивки явно на кольоровому принтері, то…
— То його можна вичислити за кольоровим принтером? Можливі ремонти… Заправки… Гарна ідея… Але! Не забувай — сьогодні вже вівторок! — нагадав Льоха.
— Ось що. Йдемо до Ігоря Борисовича.
— Навіщо?
— Я думаю, що експертизу фальшивих грошей все-таки провели. А раптом вона встановила, на якому принтері вони друкувалися? Ну, тобто, на «Фазері», «Ксероксі», «Самсунгові»…
Сумніваюсь… Принтер же не дитячий візок: товщина коліс… Відстань між колесами… Триколісний… Чотириколісний… А принтер…
А до чого тут візок? — перебив Льоху Миха, згадавши візок і молодих батьків, яких бачив біля м’ясного входу.
— Ти розумієш, — зам’явся Льоха, — коли першого разу цей Шульга втік, то тоді теж біля м'ясного входу молоді батьки з візком були…
Ці самі? — стрепенувся Миха.
— Та я не пам’ятаю! Я тоді й уваги на них особливо не звернув. І зараз би не згадав, якби не…
Що не?.. — Миха вже уважно дивився на друга.
А той тицьнув пальцем на дорогу у дворі, по якій гуляла молода мама з візком.
Льохо, та як ти… Та що ж ти… То чому ж ти… Та це ж… Тьху ти, блін! — Миха махнув рукою. — Та як ти не розумієш?! Це ж супернадсмертельно важливо!
Миха нервував, і це було помітно. І причина для цього була вагома: в їхньому розпорядженні залишалося вже менше ніж півтора дня.
— Минулого разу Шульга втік теж крізь м’ясний вихід?
— Так… Крізь м’ясний… Я не розумію…
— Погнали туди. Я ще сам не все розумію, треба на місці подивитися.
Обидва рвонули на базар. Пройшли між торговими рядами, супроводжувані цікавими поглядами торговців, і вийшли до м’ясного виходу. Пройшли через нього, вийшли на вулицю і зупинилися. Миха уважно роздивився навкруги. Праворуч від виходу стояли в ряд кілька торгових точок. Це були невеличкі павільйони типу будівельних вагончиків, тільки без коліс. Миха глянув на друга.
— Дай-но мені курточку, — несподівано попросив він.
— Навіщо? — здивувався Льоха, але легку літню куртку зняв і подав Михові. — Ну, Ватсоне… Що ти знову надумав?
Миха вдягнув куртку і серйозно глянув на Льоху.
— А от дивися: я — Шульга. А ти зайди до торця вагончика, до входу.