проте зрадів, що вона не кричить. Це означало тільки одне — собака на неї не напав. Настя ще щось пробурмотіла, і собака ледь чутно щось проскімлив їй у відповідь.
— Точно кажу, отримає вона від мене на горіхи! — занепокоєно сказав Льоха.
Тим часом, сольний сестриччин виступ тривав. Льоха почув, як Настя голосно постукала в двері, як вони відчинилися і миттєво пролунав здивований дівочий голос:
— Ви хто? Як ви сюди…
— Пробачте. Мене звати Настя. Мені потрібен Володя Градніченко. Мені сказали, що він живе тут.
— Який Градніченко?! Як ви?.. Барсе, до мене! Ти як пропустив?..
— Даруйте, — перебила Настя незнайомку, — ви ж теж дівчина, і повинні мене зрозуміти.
— Я?! Вас?! Ви вдираєтесь до мого додому, і я ще повинна вас розуміти? Та я зараз в мліцію…
— Вас хлопці коли-небудь обманювали?
— Ого! — подумав Льоха. — А сестричка грає но дорослому!
— Що?! — здивувалася незнайомка. — Які ще хлопці?
Тон її трохи змінився, і це Льоха почув зразу.
— А ось такі! Погані! — вела далі Настя. — Цей Володя, у всякому разі він назвався як Володя Градніченко, наобіцяв мені цілу купу всякої всячини, а потім де й дівся! Може, він ваш чоловік?
Льоха на це тільки похитав головою. Він оцінив Настин хід: та вирішила зіграти на жіночих ревнощах. Якщо в домі є хоч якийсь чоловік, незнайомка обов’язково його покличе, щоб з’ясувати, чи її не обманюють?
Тон розмови тут-таки змінився, і це Льоха відзначив як поворот на краще. Він уже зацікавлено чекав, як далі діятиме сестричка?
— Може, зайдете в будинок? — несподівано запросила дівчина.
— Дякую, не можу. Мене на вулиці брат чекає. Він чує нашу розмову.
Тут Льоха завмер. Цей хід для нього був цілковитою несподіванкою.
— Брат? — здивувалася дівчина. — А він тут навіщо? Хоча… Що, хоче вашому залицяльникові морду набити? Молодець! Ну, що ж… Ходімо, запросимо і його. Судячи з усього, він справжній мужчина!
— І, не слухаючи Настиних заперечень, дівчина підійшла до хвіртки й визирнула на вулицю.
— Але ж тут нікого немає, — розчаровано сказала вона.
— Він, напевно, в провулку. Біля дерева. Льохо, підійди до хвіртки! — голосно крикнула Настя.
За півхвилини Льоха зайшов у невеличкий акуратний дворик.
— Олексій, — представився він і повернувся до сестри, — а це опудало звуть Настею. Отримаєш ти в мене, сестричко!
— Я Алла. Ну, що ж, ходімо в будинок? Треба ж розібратися…
— Що там таке? — пролунав невдоволений чоловічий голос. — Аллочко, з ким ти там теревениш?
І до трійці, яка стояла на порозі, підійшов чоловік років тридцяти, високий, широкоплечий. Льохові одного погляду вистачило, щоб зрозуміти — не він! Надто вже сильно цей хлопець відрізнявся від Шульги розмірами, і коли Настя подивилася на Льоху, той ледь помітно захитав головою. У відповідь Настя прикрила очі, мовляв, зрозуміла.
— Ой, вибачте… Але це не Володя… Боже, як незручно… Ще раз вибачте… — І, продовжуючи й далі вдавати із себе обдурену жінку, запитала: — А інших чоловіків у домі немає?
Як, дістаючи руку з кишені, Насті вдалося зронити п’ять гривень просто чоловікові до ніг, Льоха так і не зрозумів, але точно помітив, що гроші той підняв правою рукою.
«Ага! Не шульга. Молодець, Настю!»
— Ні, — усміхнулася у відповідь Алла, — мені достатньо одного.
— Ви вже вибачте, заради Бога! Самі ж розумієте… Льохо, ходімо! Ще раз… будь ласка… — почала вибачатися Настя, взявши підняту чоловіком п’ятірку.
— Та годі вже вам! — усміхнулася Алла. — Олексію, а ваше обличчя мені знайоме! Де я вас могла бачити?
— Ви ж у «Продтоварах» працюєте, хіба ні? — запитав Льоха.
— А-а… Авжеж! Саме так! Це ви що, за мною стежите?
— Я? Нема чого мені робити! — У Льохи всередині все похололо. — Я прийшов із сестрою.
«Ще не вистачало, — подумав він, — щоб вона нас розколола!»
Ситуацію врятувала Настя, рішуче взявши брата за руку:
— Все, Льохо, час додому! Пізно вже! — І впевнено покрокувала до хвіртки, тягнучи брата за за руку. — Ще раз вибачте мені!
Я к би там не було, а чоловік — чи хлопець, байдуже, — крамарки з магазину продтоварів не розшукуваний Шульга.
Михове і Янине стеження за іншою працівницею «Продтоварів» закінчилося нічим. Панянка жила недалеко, через один будинок від магазину. Коли вона зайшла в під’їзд, двері за нею зачинились на замок, і на цьому слідство скінчилося. Почекавши з півгодини, детективи змушені були піти, так нічого й не довідавшись. Подзвонили Льохові, і хвилин за двадцять усі четверо зустрілися біля козлячого столика.
Вислухавши Льохову розповідь і трохи покартавши Настю за небезпечну самодіяльність, Миха був змушений зізнатися, що в нього взагалі немає ніякого результату.
— Тобі треба було з Настею йти, — пирснув Льоха. — Вона б до цієї панянки у кватирку залізла і про все б дізналася!
— Ага! Смійся, смійся! Але якби не я, то й ми були б з таким носом, як Миха з Янкою.
— Та годі вам! — Миха поклав руку Льохові на плече. — Не склалося провести панянку додому, то я проведу її на роботу.
— Це як? — поцікавився Льоха.
— Дуже просто. Магазин працює з восьмої, так? От я о пів на восьму й причалю до її під’їзду. А раптом ще й чоловік чи хлопець, якщо він є, теж на роботу піде?