Звісно, далі він не піде. Навіть Ґамаш це знав. Але на відміну від Марка Брота, який був уособленням амбітності, Арман Ґамаш, здавалося, був задоволений своїм життям, навіть щасливий. Був період, ще до справи Арно, коли Бротові здавалося, що Ґамаш трохи простакуватий, дещо не його рівня. Але більше він так не вважав. Тепер він знав, що ховається за добрими очима й спокійним обличчям.
У Брота з’явилося дуже дивне відчуття, що Ґамаш читає його думки, так само як бачить наскрізь своїх хитромудрих колег із поліції Квебеку.
— Пропоную обмінятися нерозкритими справами й витратити кілька днів на те, щоб перечитати їх. Побачимо, можливо, нам вдасться щось знайти.
Брот зробив ковток коньяку, відкинувся на спинку крісла та замислився. Ідея була цікава. Такий нетрадиційний підхід, напевно, здійняв би галас, якби хтось про це дізнався. Він усміхнувся до Ґамаша й знову нахилився вперед.
— Навіщо? Хіба в тебе недостатньо роботи протягом року? Чи, може, ти страшенно хочеш утекти від сім’ї на Різдво?
— Ну, знаєш, якби я міг, я б переїхав до свого офісу і жив на каві з автомата. Удома мені немає життя, і моя сім’я мене зневажає.
— Мені розповідали про твої проблеми, Армане. Чесно кажучи, я тебе теж не поважаю.
— А я тебе.
Чоловіки всміхнулися.
— Я хотів би, щоб хтось зробив таке саме для мене, Марку. Причина досить проста й егоїстична. Якби мене вбили, хотілося б думати, що справа не залишиться нерозкритою. Що знайдеться людина, яка не пошкодує зусиль. Як я можу відмовити в цьому бажанні іншим?
Все було просто. І правильно.
Марк Брот потиснув велику руку Ґамаша.
— Домовились, Армане, згода.
— Згода, Марку. І якщо з тобою щось трапиться, справа не залишиться нерозкритою.
Попри надзвичайну простоту, із якою Ґамаш вимовив ці слова, Брот здивувався тому, наскільки вони були для нього важливими.
І ось уже кілька років поспіль вони зустрічалися на парковці біля штаб-квартири Сюрте, щоб, за іронією долі, на День подарунків обмінятися коробками. І кожного другого дня Різдва Арман і Рейн-Марі відкривали ті коробки й шукали в них убивць.
— А ось це вже дивно. — Рейн-Марі опустила своє досьє і піймала погляд Ґамаша. Вона всміхнулася і продовжила: — Ось справа, що сталася лише кілька днів тому. Цікаво, як вона потрапила до цього стосу.
— Різдвяний гармидер. Хтось, мабуть, помилився. Давай її мені, кину у вихідний лоток.
Він простягнув руку, та Рейн-Марі вже знов занурилася в читання. За мить він опустив руку.
— Вибач, Армане. Просто я знала цю жінку.
— Не може бути! — Ґамаш відклав своє досьє вбік і підійшов до Рейн-Марі. — Звідки? Що це за справа?
— Вона не була мені подругою, ми не були знайомі. Ти, мабуть, теж її пам’ятаєш. Та торбешниця біля автовокзалу на вулиці Беррі. Знаєш, та, на якій була купа лахів у будь-яку погоду. Вона сиділа там роками.
Ґамаш кивнув.
— Одначе поки що цю справу не можна вважати нерозкритою. Кажеш, вона померла лише кілька днів тому?
— Її вбили двадцять другого. І це дивно. Її знайшли не на автовокзалі. Вона опинилася на вулиці де ла Монтань, біля «Огілві». Це добрих… скільки? Десять — п’ятнадцять кварталів звідси.
Ґамаш повернувся на своє місце й став чекати, спостерігаючи за Рейн-Марі, яка читала далі. Кілька пасом сивуватого волосся падало їй на чоло. Рейн-Марі було трохи за п’ятдесят, і вона видавалася вродливішою, ніж тоді, коли вони одружилися. Вона майже не користувалася косметикою, її влаштовувало обличчя, яке їй подарувала природа.
Ґамаш міг сидіти цілий день і дивитись на неї. Іноді, забираючи Рейн-Марі з Національної бібліотеки, він навмисне приїжджав раніше, щоб подивитися, як вона працює, як, схиливши голову, із серйозним виразом обличчя переглядає історичні документи та робить нотатки.
А потім вона підводила очі й помічала, що Ґамаш спостерігає за нею, і її обличчя розпливалося в усмішці.
— Її задушили. — Рейн-Марі опустила папку. — Тут сказано, що її звали Елль. Прізвища немає. Я не можу в це повірити. Це зневажливо. У поліції навіть не потурбувалися дізнатися її справжнє ім’я, тому називають «Вона»[53].
— Це важко зробити, — зауважив Ґамаш.
— Напевно, саме тому малята з дитсадка не працюють детективами у відділі вбивств.
Він не втримався і розсміявся на її слова.
— Вони навіть не намагалися, Армане. Поглянь на це. — Вона підняла досьє. — Це найтонша папка. Для них вона була просто жебрачкою.
— Хочеш, аби я спробував?
— А ти можеш? Навіть якщо ти лише дізнаєшся її ім’я.
Він знайшов коробку з матеріалами справи Елль, складену в купі з іншими справами Брота біля однієї зі стін його кабінету. Гамані надів рукавички і почав витягати вміст коробки, розкладаючи по підлозі. Незабаром на підлозі виросла гора прогірклого, прілого одягу, а сморід стояв такий, що затьмарював навіть запах їхнього блакитного сиру.
Поруч з одягом лежали старі газети, зім’яті й брудні. Ґамаш підозрював, що їх використовували для захисту від жорстокої монреальської зими. Він знав, що друковане слово має велику силу, але воно навряд чи здатне протистояти негоді. Рейн-Марі приєдналася до нього, і разом вони стали ретельно оглядати речі з коробки.
