Вона мовчала. Вона знала, що він не вірить у Бога, і сприймала це нормально. Він, звісно, не мусив. Але вона також знала, що насправді він не вірив і в людей. Принаймні він не вважав їх добрими, чуйними та неперевершеними. Можливо, колись і вважав, але не після того, що сталося з Джейн.
Убили Джейн, але щось померло і всередині Пітера.
Ні, хай як би Клара обожнювала свого чоловіка, вона мусила визнати: єдине, у що він вірив, — це він сам.
— Знаєш, ти помиляєшся, — сказав він, сідаючи поруч із нею на диван. — Я бачу, про що ти думаєш. Я вірю в тебе.
Клара подивилася на його серйозне, миле обличчя Морров і поцілувала його.
— Сісі та Фортен — ідіоти. Ти знаєш, що я не розумію твоїх робіт і, мабуть, ніколи не зрозумію, але я знаю, що ти велика художниця. Я знаю це тут.
Він торкнувся грудей, і Клара повірила йому. Можливо, вона достукалася до нього. Або ж він краще навчився висловлювати те, що їй хочеться від нього почути. Вона прийняла б і те, й інше.
— Розгорни свій подарунок.
Клара розірвала папір, і Пітер здригнувся. Коли крихітні паперові клаптики відлетіли, він підняв і розрівняв їх.
Усередині була кулька. Нічого дивного. Дивувала її краса. Здавалося, вона сяяла в Клариних руках. На ній було дуже просте зображення. Три сосни, укриті снігом. А внизу єдине слово:
Клара піднесла кульку до світла. Як може розмальована кулька так сяяти? Але потім вона придивилася. І усміхнулася. Вона підвела голову й поглянула на Пітера. Його занепокоєне обличчя притулилося до її обличчя.
— Ззовні немає фарби. Ззовні скло. Фарба всередині. Уяви собі.
— Тобі подобається? — тихо запитав він.
— Я вже закохалася в неї. І я кохаю тебе. Дякую, Пітере. — Вона обняла його, усе ще тримаючи кульку. — Це, напевне, різдвяна прикраса. Ти гадаєш, тут зображено Три Сосни? Тобто, звісно, це три сосни, але насправді вони схожі на наші сосни на сільській луці. Утім, на мою думку, будь-які три вічнозелені дерева разом матимуть однаковий вигляд. Я в захваті, Пітере. Це найкращий подарунок на світі. І я навіть не питатиму, де ти його знайшов.
Він був дуже вдячний за це.
До десятої години ранку начинена каштанами індичка вже стояла в духовці, наповнюючи будинок ще одним чудовим різдвяним ароматом. Пітер і Клара вирішили прогулятися до бістро. Односельців, яких вони зустрічали дорогою, було годі й упізнати, бо замість уже знайомих старих, погризених собаками й котами шапок, майже всі познаходили у своїх різдвяних подарункових панчохах новенькі токи. Цілу зиму домашні улюбленці не полишатимуть помпони у спокої, доки більшість мешканців села не стане схожою на свічки з ґнотами на маківках замість вовняних кульок.
У бістро Клара побачила Мирну, яка сиділа біля каміна й попивала глінтвейн. Вони насилу вибралися з курток, які, здавалося, ніяк не хотіли відпускати їх, і поклали токи й рукавиці на батарею, щоб нагрілися. Дорослі й діти з розпашілими обличчями прибували й прибували, повертаючись із ковзанки на ставку чи з прогулянок на лижах і снігоступах, або ж накатавшись на санчатах із пагорба над млином. Дехто зазирав перед тим, як на пів дня вирушити кататися на гору Сен-Ремі.
— Хто це? — Мирна вказала на чоловіка, що сидів на самоті.
— Месьє Molson Canadian[47]. Завжди замовляє одне й те саме пиво. Залишає щедрі чайові, — відповів Олів’є, ставлячи на стіл дві ірландські кави з двома лакричними паличками для Пітера і Клари. — Щасливого Різдва! — Він поцілував їх, а потім кивнув у бік незнайомця. — Він з’явився кілька днів тому.
— Напевно, орендар, — припустила Мирна.
Було незвично зустрічати незнайомців у Трьох Соснах хоча б через те, що село було важко знайти, і люди лиш зрідка натрапляли на нього випадково.
Сол Петров відпив пива й відкусив бутерброд із ростбіфом на багеті з плавленим сиром «Стілтон» і руколою.
Поруч на тарілці лежала під’їдена купка тоненько нарізаної, злегка приправленої картоплі фрі.
Усе було ідеально.
Уперше за багато років Сол почувався людиною. Він ще не хотів спілкуватися з цими привітними людьми, але знав: коли він буде готовий до цього, вони запросять його приєднатися до них. По них було видно. Кілька з них уже всміхнулися в його бік і підняли свої напої, вигукуючи
Вони здавалися доброзичливими.
Не дивно, що Сісі їх ненавиділа.
Сол занурив смужку картоплі в маленьке блюдце з майонезом і замислився, гадаючи, хто з присутніх тут був художником. Тим, що створив те дивовижне дерево, що тане. Він навіть не знав, чоловік це чи жінка.
Він подумав, чи не запитати в когось. Село Три Сосни було таким маленьким, що напевне хтось зможе йому розповісти. Він хотів би привітати художника, пригостити його чи її пивом, поговорити про їхнє спільне мистецтво та ремесло. Поговорити про творчість, а не блукати в темряві, як із Сісі. Проте насамперед у Трьох Соснах він мав справи. Та щойно впорається з ними, він знайде художника.
— Перепрошую!
