Кей заворушилася в скрипучому ліжку. Навіть перевертатися на бік було нестерпно боляче. Її тіло здавалося. Випускало дух, так це називалося. Але насправді все було навпаки. Насправді вона сама ставала духом. Вона розплющила очі й зачекала, доки ті звикнуть до темряви. Десь удалині вона почула Чайковського. Здавалося, звуки входили в її тіло не через вуха, що відмовляли, а через груди й потрапляли просто в серце, і там ноти застрягали. Це було майже нестерпно. Кей зробила глибокий хрипкий вдих і ледве не закричала до Емілі, щоб та припинила. Вимкнула ту божественну музику. Але музика продовжувала лунати. Кей надто сильно любила свою подругу, щоб відмовити їй у можливості побути з Девідом.
Музика змусила її згадати іншу дитину. Крі. Як можна назвати свою дитину Крі? Крик? Кричати? Кей знала, що імена мають значення. Слова мають значення. Заспівавши, наче янгол, ця дитина на якийсь час зробила сьогодні всіх більш ніж людьми — вона наблизила їхню подобу до Божої. Але за допомогою кількох влучно підібраних слів її мати обернула на потворне те, що лише мить тому було дивовижним. Сісі була схожа на алхіміка, що мав неймовірний дар перетворювати золото на свинець.
Що ж такого почула мати Крі, що могло викликати таку реакцію? Безумовно, не той самий голос, що чули інші. А може, вона почула саме його, і в цьому була проблема. А може, вона чула ще й інші голоси.
Вона була б не першою.
Кей намагалася відігнати цю думку, але та нав’язливо поверталася. І з’явилася ще одна. Зазвучав ще один голос, чоловічий, добрий і задушевний, з ірландським акцентом: «Ти мала допомогти тій дитині. Чому ти нічого не зробила?».
Завжди одне й те саме запитання, і завжди одна й та сама відповідь. Через страх. Вона боялася все своє життя.
Рядки вірша Рут Зардо промайнули в її голові. Сьогодні вночі темрява мала ім’я, обличчя й рожеву сукню.
Темрявою була не Сісі, а звинувачення в особі Крі.
Кей перевела погляд. Намагаючись зігрітися, вона загорнулася у фланелеве простирадло й притиснула до підборіддя кулаки. Уже багато років вона не відчувала справжнього тепла. Її очі вихопили червоні цифри на електронному годиннику. Третя година. Вона сиділа у своєму окопі. Мерзла й тремтіла. Цієї ночі вона мала шанс спокутувати свою провину за всі миті боягузтва в житті. Усе, що їй потрібно було зробити, — це захистити дитину.
Кей знала, що незабаром подадуть сигнал. І їй доведеться виповзти з окопу й зустрітися з неминучим. Але вона ще не готова. Ще не готова. Будь ласка!
Бісова, клята жінка!
Ем слухала, як ноти скрипки мандрували знайомими місцями. Вони грали навколо ялинки, шукали подарунки й сміялися біля замерзлого вікна, дивлячись на яскраво освітлені сосни на знайомій луці. Звуки концерту заповнили кімнату, і Ем, заплющивши очі, на якусь благословенну мить уявила, що грає не Ієгуді[46], а хтось інший.
Усі Святвечори були однаковими. Але цей був гірший за більшість. Вона занадто багато почула. І забагато побачила.
Тож вона зрозуміла, що повинна зробити.
Різдво почалося з яскравого безхмарного світанку. Сніг, що випав напередодні, вправно балансував на гілках дерев, окреслюючи блискітками навколишній світ. Клара відчинила двері ванної кімнати, щоб випустити на вулицю свого золотистого ретривера, Люсі, і глибоко вдихнула холодне повітря.
День минав у неквапливому темпі. Пітер і Клара зняли з каміна свої панчохи, повні пазлів, журналів, цукерок і апельсинів. З Пітерової панчохи посипалися горішки кеш’ю, а з Клариної — желейні ведмедики. За кавою з млинцями вони розпакували свої головні подарунки. Пітеру дуже сподобався годинник від Армані, і він одразу ж надягнув його, засукавши рукав махрового халата вище ліктя, щоб годинник було видно.
А потім він нахилився й почав надзвичайно старанно порпатися під ялинкою, вдаючи, що загубив свій подарунок. Нарешті він підвівся з розчервонілим обличчям і простягнув їй кулю, загорнуту в папір із намальованими оленями.
— Перш ніж ти це відкриєш, я хочу дещо сказати. — Пітер почервонів ще більше. — Я знаю, як тобі було боляче через цю історію з Фортеном і Сісі. — Він підніс руку, щоб зупинити її протести. — Про Бога я теж знаю. — Кажучи це, він почувався неймовірним дурнем. — Я маю на увазі, що ти розповіла мені про зустріч із Богом на вулиці, хоча знала, що я не повірю. Я просто хочу, щоб ти знала: я ціную те, що ти мені розповіла й сподівалася, що я не буду з тебе сміятися.
— Однак ти сміявся.
— Але ж не дуже. Так чи так, я хотів сказати, що міркував про це. Ти маєш рацію, я не вірю, що Бог — безхатько…
— А ким є, на твою думку, Бог? У що ти віриш?
Він просто намагався зробити їй подарунок, а вона питала його про Бога.
— Ти знаєш, у що я вірю, Кларо. Я вірю в людей.
