— Урок номер три, синку. Ніколи не бреши мені.
Він обернувся й подивився на агента Лем’є поглядом, якого юнак ніколи не зможе забути. Турботливим і застережливим водночас.
— Що ви робили у вітальні з донькою?
— Її звуть Крі. А на що було схоже?
— Ви сиділи надто далеко, щоб розмовляти з нею. І, ну…
— Продовжуйте.
— Ваші очі були заплющені.
— Твоя правда.
— Ви молилися? — збентежено запитав Лем’є.
Для його покоління молитва була гіршою за зґвалтування, гіршою за содомію, гіршою за невдачу. Він відчув, що тільки-но глибоко образив шефа. Але ж той сам запитав.
— Так, я молився, хоча, мабуть, не в традиційний спосіб. Я розмірковував про Крі і намагався донести до неї думку, що світ може бути непоганим місцем, тож варто дати йому ще один шанс.
Із цих слів агент Робер Лем’є отримав більше інформації, ніж хотів. Значно більше. Він почав розмірковувати, наскільки складним буде це завдання. Але дивлячись, як шеф повільно, задумливо йде до машини, Лем’є мусив визнати, що відповідь Ґамаша певним чином заспокоїла його. Можливо, це буде не так уже й важко. Він дістав свій нотатник. Коли вони сиділи в теплій машині, Ґамаш усміхався, дивлячись, як молодий агент Лем’є записує його слова.
Струсивши з курток сніг, Пітер і Клара повісили їх на вішак біля дверей і роззирнулися довкола. Бістро було повне, точилися жваві розмови. Офіціанти вправно снували між маленькими круглими дерев’яними столиками, балансуючи з тацями з напоями та їжею.
— Сюди.
Мирна стояла біля дивана перед каміном, з нею була Рут. Подружжя Парра вже збиралося йти.
— Можете сісти на наші місця, — запропонувала Ганна Парра, їхня обраниця до місцевих органів влади, щойно вони з чоловіком Роаром піднялися й закуталися шарфами. — Сніг уже йде?
— Трохи сніжить, — відповів Пітер, — але дороги повинні бути в порядку.
— Нам недалеко додому. Швидко доїдемо. — Роар потиснув їм руки, а Ганна розцілувала їх у щоки. У Квебеку прощанню приділяли неабияку увагу.
Хоча так само ставилися й до зустрічі.
Обійшовши всіх і розцілувавши кожного в обидві щоки, Клара з Пітером вмостилися в м’яких кріслах із поручнями. Пітер перехопив погляд Ґабрі, і незабаром здоровань з’явився перед ними з двома келихами червоного вина і двома вазочками кеш’ю.
— Ви можете повірити в те, що сталося? — Ґабрі відпив із келиха Клари і взяв жменю її горішків.
— Вони впевнені, що то було вбивство? — запитала Мирна.
Пітер і Клара кивнули.
— Цей бовдур Ґамаш знову за головного, — промовила Рут, тягнучись до келиха Пітера, — а ви знаєте, що сталося минулого разу. — Вона зробила добрий ковток.
— Хіба він не розкрив справу? — запитала Мирна, переставляючи своє віскі на інший бік столу.
— Розкрив? — Рут хитро поглянула на неї. — Йому просто пощастило. Я ось про що, подумайте: жінка падає на лід, а він вважає, що її вбило струмом! Звідки? Від руки Господа?
— Але її вбило струмом, — сказав Пітер якраз у ту мить, коли підійшов Олів’є.
— Ви говорите про Сісі. — Він зажурено подивився на порожні стільці біля каміна. Але його ресторан був повний відвідувачів, і сісти зараз — означало не скористатися нагодою.
— Пітер думає, що це зробила ти, Рут, — зізналася Клара.
— А може, так і є. І, можливо, ти наступний. — Рут маніакально всміхнулася Пітеру, який волів би, щоб Клара тримала язика за зубами.
Рут потягнулася до найближчого келиха на столі.
— Що ти сказав поліції? — запитав Олів’є Пітера.
— Я просто описав те, що сталося.
— Старший інспектор забронював номер у готелі.
Олів’є підняв порожній келих Пітера і красномовно глянув на чоловіка. Пітер, здивований, похитав головою. Два келихи були його нормою.
— Ти думаєш, що вона померла не від удару струмом? — запитала Клара у Рут.
— Авжеж, я знаю, що від струму. Одразу зрозуміла. Я просто здивована, що той бовдур Ґамаш так швидко все збагнув.
— Як ти могла одразу зрозуміти? — засумнівалася скептично налаштована Мирна.
Рут проговорила:
Мирна не стрималася й засміялася. Відомий жартівливий віршик-страшилка, дещо змінений Рут, прозвучав дуже влучно. Запах гару справді наповнив перелякане повітря.
— Узагалі-то, — сказала Клара, — мені спав на думку інший вірш:
Після вірша Клари біля каміну запала тиша. Позаду лунали розмови, вибухи сміху, дзвеніли келихи. Ніхто не оплакував Сісі де Пуатьє. Три Сосни не збідніли через її смерть. Сісі залишила по собі сморід, але навіть він піднімав настрій. З її смертю у Трьох Соснах посвітлішало, посвіжішало і стало легше дихати.
