— Причина, через яку ти не погоджуєшся зі мною щодо Лайона. Ти ж розумієш, що він міг це зробити. Ти знаєш, що у них, напевне, були ненормальні стосунки. Чому б інакше вона так із ним поводилася, а він приймав це? І чому їхня донька віддалилася від нього так, що взагалі зникла? Я маю на увазі, що, за твоїми словами, ніхто навіть не помітив, була вона там чи ні.
— Вона була там. Вона їхала з ними у вантажівці. Але ти маєш рацію.
— Щодо чого?
— Я не хочу, щоб Річард Лайон був винним.
— Чому? — Вона нахилилася вперед.
— Він мені подобається, — зізнався Ґамаш. — Він нагадує мені Сонні.
— Нашого собаку?
— Пам’ятаєш, як він блукав від двору до двору, шукаючи пікніків?
— Пам’ятаю, як одного разу він сів на 34-й автобус і опинився у Вестмаунті.
— Лайон нагадує мені Сонні. Він прагне догодити, і йому дуже бракує компанії. І я думаю, що в нього добре серце.
— Добрим серцям буває боляче. Добрі серця розбиваються, Армане. І тоді вони раптово вибухають. Будь обережним. Даруй, я не повинна була цього говорити. Ти знаєш свою справу краще за мене. Вибач мені.
— Завжди корисно, коли нагадують, особливо про его. Хто був той персонаж у «Юлії Цезарі», робота якого полягала в тому, щоб стояти за спиною імператора і шепотіти: «Ти всього лише людина»?[78]
— То ти тепер імператор? Боюсь, це не обіцяє нічого доброго.
— Обережно, — сказав він, витираючи рештки підливи зі своєї тарілки хрустким шматочком багета, — інакше ти остаточно розчавиш моє его. Тоді я зникну.
— Тут я спокійна.
Вона поцілувала його, зібрала тарілки й попрямувала на кухню.
— Чому Сісі не сиділа зі своєю сім’єю? — запитала Рейн-Марі за кілька хвилин, коли Ґамаш вимив посуд, а вона все повитирала. — Тобі це не здається дивним?
— Мені все здається дивним. Я не впевнений, чи в мене коли-небудь була справа, у якій було так мало сенсу із самого початку.
Рукава Ґамаша були засукані, а руки в милі — він енергійно відчищав каструлю.
— Чому жінка залишила свою сім’ю на холодних трибунах, а сама сіла на зручний стілець під обігрівачем? — Рейн-Марі, здавалося, була геть спантеличена.
— Гадаю, у цьому й річ, — засміявся Ґамаш, передаючи їй каструлю. — Бо там їй було зручно й тепло.
— Отже, вона була егоїсткою, а він мерзенним типом. На місці Крі я б теж зникла.
Коли з посудом було покінчено, вони віднесли тацю з кавою до вітальні, і Ґамаш приніс коробку з доказами вбивства Елль. Настав час переключитися, принаймні на деякий час. Попиваючи каву і час від часу відриваючись від звіту, щоб подивитися на вогонь, він переглянув вміст коробки ретельніше, ніж міг це зробити вранці.
Ґамаш узяв маленьку дерев’яну скриньку з гравіюванням, відкрив її і втупився в дивний набір літер. Безпритульні не славилися здоровим глуздом, але навіть так, навіщо їй було вирізати всі ці літери? С, В, К, L і М. Перевернувши скриньку, він знову побачив літери, приклеєні до дна. В КLМ.
Може, С відпала. Може, вона була в проміжку між В і К.
Він взяв звіт про розтин. Елль задушили. У її крові знайшли алкоголь; були також ознаки хронічного алкоголізму. Ніяких наркотиків. І були синці на шиї, звісно.
Навіщо вбивати торбешницю?
Убивцею майже напевно був інший безхатько. Як і будь-яка субкультура, ця взаємодіяла переважно сама із собою. Звичайний перехожий навряд чи настільки переймався б Елль, щоб убити її.
Ґамаш відкрив конверт із цупкого коричневого паперу, у якому були фотографії з місця злочину. Обличчя вбитої було брудним і здивованим, ноги розкинуті й загорнуті в шари одягу й газет. Він опустив фотографію і зазирнув у коробку. Там вони й лежали. Кілька пожовклих газет, кілька свіжих, скручених у формі ніг, рук і тулуба Елль, наче розчленований привид.
Там були фотографії брудних рук Елль, її потворних нігтів. Довгих, покручених, пожовклих, із бозна-чим під ними. Власне, коронер знав, що саме під ними було. Ґамаш ознайомився зі звітом. Бруд. їжа. Екскременти.
На одній руці була кров, її власна кров, згідно зі звітом, і кілька свіжих порізів у центрі долоні, наче клейма. Той, хто її вбив, міг забруднитися кров’ю. Навіть якщо одяг випрали, на ньому все одно залишиться ДНК. Звідки порізи, було незрозуміло.
Ґамаш зробив собі нотатку й повернувся до останньої фотографії. На ній була гола Елль на холодній каталці коронера. На якусь мить старший інспектор утупився в знімок, гадаючи, коли ж він звикне бачити мертві тіла. Убивство досі шокувало його.
Потім він узяв лупу й повільно оглянув тіло. Він шукав літери. Можливо, вона написала К L С В і М на своєму тілі чи приклеїла? Можливо, ці літери були якимось талісманом, породженим хворою уявою? Деякі божевільні малювали розп’яття по всьому тілу й по всьому будинку, щоб відігнати зло. Можливо, ці літери були розп’яттям Елль.
Він опустив лупу. На тілі літер не було, але воно було вкрите товстим шаром бруду. Бруд накопичувався роками. Навіть рідкісні ванни чи душ у місії «Стара пивоварня» не змогли його змити. Його наче набили на її тілі, як татуювання. І як татуювання, воно розповідало свою історію. Красномовну, як вірш Рут Зардо:
