— Готовий звіт про розтин. Хоче поговорити з вами про нього. Також був дзвінок від агента Лем’є з Монреалю. Він сказав, що надіслав вам щось електронною поштою. Зі штаб-квартири. Однак просив, аби ви перетелефонували йому. Та перед тим, як ви це зробите… — Вона пішла назад до свого столу, Ґамаш за нею. — Я знайшла Елеонору де Пуатьє.
Лакост сіла і клацнула мишкою. На екрані монітора з’явилося зображення. Чорно-білий малюнок середньовічної жінки на коні з прапором у руках.
— Продовжуй, — промовив Ґамаш.
— Ось. Це вона. Елеонора де Пуатьє була Елеонорою Аквітанською. Нею. — Лакост указала на екран.
Ґамаш підтягнув стілець і сів поруч із Лакост. Насупивши брови і всім тілом нахилившись уперед, він прикипів до екрану. Дивився й намагався осягнути побачене.
— Розкажи мені, про що ти дізналася.
— Про що я дізналася чи про що я думаю? У будь-якому разі, це небагато. Сісі де Пуатьє вказала своїх матір і батька як Елеонору та Анрі де Пуатьє, із Франції. У своїй книжці, — Лакост вказала на примірник, що лежав на її столі, — вона описує своє дитинство в родині, яка належала до привілейованих прошарків суспільства у Франції. Потім сталася якась фінансова катастрофа, і її відправили до Канади, до далеких, безіменних родичів, так?
Ґамаш кивнув.
— Ну, Елеонора — це вона. — Лакост знову кивнула на середньовічну вершницю, потім знову клацнула мишкою, і на екрані з’явилося інше зображення. — А це її батько. — На Ґамаша дивися суворий, сильний, світловолосий чоловік із короною на голові. — Генріх Плантагенет. Король Англії Генріх Другий.
— Не розумію.
— Єдині Анрі та Елеонора де Пуатьє у Франції — це вони. — Лакост знову вказала на екран, на який тепер вивела обидва старі портрети.
— Але це не має жодного сенсу, — зауважив Ґамаш, намагаючись збагнути отриману інформацією.
— Ви ніколи не були дівчинкою-підліткою.
— Що ти маєш на увазі?
— Романтичним дівчаткам таке до вподоби. Сильна королева з трагічною долею, благородний король. Хрестові походи. Елеонора де Пуатьє насправді вирушила в хрестовий похід разом зі своїм першим чоловіком. Вона зібрала армію з трьохсот жінок і частину шляху їхала з голими грудьми. Принаймні так розповідає легенда. Зрештою, вона розлучилася з Людовіком VII, королем Франції, та вийшла заміж за Генріха.
— І жили вони довго й щасливо?
— Не зовсім. Він кинув її до в’язниці, але перед цим вона встигла народити чотирьох синів. Одним із них був Річард Левове Серце. Дивовижна жінка.
Лакост дивилася на вершницю й уявляла, як разом з іншими воїтельками вона їде верхи з голими грудьми Палестиною слідом за своєю видатною предводителькою. Образ Елеонори Аквітанської вабив не лише підлітків.
— Річард Левове Серце? — запитав Ґамаш. — А доньки на ім’я Сісі в них не було?
— Дизайнерки, яка жила в Трьох Соснах? Ні. Король Генріх помер 1189 року. Елеонора 1204 року. Тож або Сісі де Пуатьє надто запізнилася зі смертю, або просто збрехала. Не дивно, що вся поліція Парижу сміялася з мене. Слава богу, я відрекомендувалася агенткою Ніколь.
Ґамаш похитав головою. Тож вона їх вигадала. Сісі взяла собі за батьків відомі постаті з тисячолітнього минулого. Але навіщо? Навіщо вона це зробила? І чому саме їх?
Ґамаш і Лакост на мить замовкли, занурившись у роздуми.
— То хто ж був її справжніми батьками? — нарешті запитала Лакост.
— Я гадаю, це може бути дуже важливим.
Ґамаш повернувся до свого столу. Було двадцять хвилин на шосту. Саме час поговорити з Лем’є перед зустріччю з докторкою Гарріс. Він завантажив електронні повідомлення та набрав номер, який залишив Лем’є.
— Агент Лем’є на проводі, — прокричали у слухавку.
— Це Ґамаш, — крикнув у відповідь старший інспектор, сам не розуміючи, чому не говорить звичайним голосом.
— Шефе, я радий, що ви подзвонили. Ви отримали малюнок від художника з Сюрте? Він казав, що надішле його вам електронною поштою.
— Я саме зараз відкриваю свою пошту. Що він сказав і чому ми кричимо?
— Я зараз на автовокзалі. Щойно під’їхав автобус. Художник із поліції Квебеку сказав, що схоже, ніби в момент смерті Елль тримала в руці якийсь предмет, і цей предмет врізався їй у шкіру.
— І це пояснює характер порізів на її долоні?
— Саме так. — Автобус, мабуть, поїхав або зупинився, тому що фоновий шум ущух. Лем’є говорив нормально. — Я дав йому фото розтину, і він намалював ескіз, як ви просили. Вийшло не дуже чітко, ви самі побачите.
Поки Лем’є говорив, Ґамаш переглядав отримані повідомлення, шукаючи те, що надійшло від ексцентричного художника з надр штаб-квартири Сюрте.
Знайшовши, він клацнув на вкладенні й чекав, поки через комутоване з’єднання нестерпно повільно завантажувався файл.
Зображення потроху вимальовувалося.
— Я порозпитував інших безхатьків про Елль, — продовжував Лем’є. — Вони не надто балакучі, але більшість із них пам’ятає її. Коли вона пішла, вони побилися за її місце. Очевидно, у неї було за їхніми мірками щось на кшталт пентхаусу. Прямо над однією з решіток теплотраси. Дивно, що вона його покинула.
