Ем зустрілася з ним поглядом. Потім засунула руку до кишені свого кардигана й витягла звідти зібганий білий паперовий носовичок і ще щось. На стіл лягла маленька чорно-біла фотографія, потріскана й запилена. Натренованим рухом вона ніжно стерла з неї пальцем пил.
— Це Гас, мій чоловік, і мій син Девід.
На світлині високий чоловік обіймав за плечі довготелесого хлопця. На вигляд він був підлітком, із довгим розкуйовдженим волоссям і в пальті з широкими лацканами. Його краватка також була широкою, як і авто, що стояло позаду них.
— Тут вони напередодні Різдва 1976 року. Девід був скрипалем. Власне, він грав лише один твір, — вона засміялася, — але надзвичайно, справді. Він почув його, коли був ще зовсім малим. Ми з Гасом слухали запис, як раптом Девід перестав гратися й підійшов до стереосистеми. Він змушував нас програвати цей твір знову і знову. Як тільки він навчився говорити, одразу попросив скрипку. Ми, звісно, подумали, що він жартує. Але він не жартував. Одного разу я почула, як він репетирує в підвалі. Виходило невпевнено й верескливо, але, безсумнівно, звучав той самий твір.
Ґамаш відчував, як від рук і ніг кров приливає до серця і як воно стискається.
— Девід вивчив цей твір самотужки. Йому було шість років. Його вчитель зрештою звільнився, оскільки Девід відмовлявся практикуватись або грати будь- що інше. Тільки один твір. Він був упертим. Пішов у Ґаса, в його родині всі такі. — Вона усміхнулася.
— А що то був за твір?
— Концерт для скрипки з оркестром, ре мажор, Чайковського.
Ґамаш не міг його згадати.
— Девід був типовим підлітком. Грав воротарем у хокейній команді, у старшій школі зустрічався з однією з дівчат Шартранів, мріяв вступити до Монреальського університету, щоб вивчати лісове господарство. Він був милим хлопчиком, але не надзвичайним, за винятком хіба що своєї дивної пристрасті.
Вона заплющила очі, і за мить одна рука піднялася вгору, оголивши тонкий зап’ясток із синіми венами. Рука плавно рухалася вперед і назад. Примарні ноти заповнили простір між ними, оточили стіл, і врешті-решт усе бістро нібито наповнилося музикою, яку Ґамаш не міг чути, але міг уявити. І яку Ем — він був у цьому впевнений — чує абсолютно чітко.
— Вашому хлопчику неймовірно пощастило, що в нього було таке пристрасне захоплення, — тихо промовив він.
— Саме так. Навіть не маючи жодного уявлення про божественне, я б упізнала його в обличчі сина, коли він грав. Його благословив Господь, а з ним і нас. І все ж не думаю, що він планував йти тим шляхом далі. Але згодом дещо сталося. Він повернувся додому перед різдвяними іспитами з оголошенням. Щороку в ліцеї проводився конкурс. Усі музиканти повинні були грати один і той самий твір, який обирала комісія. Того року, — вона кивнула на фотографію, — це був концерт для скрипки з оркестром, ре мажор, Чайковського. Девід був сам не свій. Конкурс мав відбутися п’ятнадцятого грудня в Гаспе. Гас вирішив відвезти його туди. Вони могли б поїхати потягом або полетіти літаком, але Ґас хотів побути з Девідом наодинці. Ви, мабуть, знаєте, як це буває з підлітками? Девіду було сімнадцять, і він був типовим хлопцем. Не надто прагнув ділитися своїми почуття. Ґас хотів дати йому зрозуміти по-своєму, що батько любить його і зробить для нього все на світі. Цей знімок зробили незадовго до їхнього від’їзду.
Ем опустила погляд, і її палець поповз по дерев’яному столу до світлини, але на півдорозі зупинився.
— Девід посів друге місце на конкурсі. Він зателефонував, такий схвильований! — Вона й тепер почула, як він замовк, затамувавши подих, ніби був не в змозі стримати своє щастя. — Вони хотіли залишитися, щоб послухати інших конкурсантів, але я стежила за погодою й бачила, що насувається буревій, тож переконала їх негайно повертатися. Ну, а що сталося далі, можете здогадатися. Був дивовижний день, як і сьогодні. Ясно і морозно. Та, як виявилося, занадто морозно й занадто ясно. Як кажуть, чорний лід. І сонце прямо в обличчя Гасу. Забагато світла.
— То хто ж мати Сісі? — запитав Бовуар.
Ранкова нарада в імпровізованому оперативному штабі тривала вже пів години, і він знову почувався самим собою.
З однією суттєвою відмінністю.
Раніше він ненавидів агентку Іветт Ніколь, але сьогодні вранці виявилося, що вона йому навіть подобається. А в чому була проблема, Бовуар і не пам’ятає. Вони разом поснідали в готелі, а під кінець сніданку ще й несамовито реготали, коли вона розповідала, як намагалася підігріти йому грілку. У мікрохвильовці.
— Авжеж, вам смішно, — сказав Ґабрі, ставлячи перед ними дві порції яєць Бенедикт. — Це ж не ви, прийшовши додому, подумали, що у вашій мікрохвильовці кіт вибухнув. Ніколи не любив цього кота. А от свою грілку я завжди обожнював.
А тепер вони всі сиділи за конференц-столом і слухали доповіді. Кулю
Ніколь повідомила про свої знахідки. Вона їздила в Монреаль, щоб розпитати про Крі у школі, де навчалася дівчинка.
