На думку Жана Ґі, керлінг не можна було сприймати серйозно. Він присів, пильно поглянув на інший край льодового майданчика, що був за двадцять п’ять футів від нього, і примірявся. Усе було зрозуміло. Зараз він вразить усіх своїми природними здібностями. Незабаром він відбиватиметься від запрошень до канадської олімпійської збірної з керлінгу. Звісно, він відмовиться, щоб не зганьбити свою репутацію цією безглуздою розвагою. Хоча, можливо, він поміркує над пропозицією приєднатися до олімпійської збірної, коли більше не зможе займатися справжнім спортом.
Клара залізла у ванну. Вона все ще сердилася на Пітера через кулю зі сміттєвого баку, але почувалася вже краще. Занурившись у гарячу запашну воду, вона перебирала пальцями ніг шматочки трав’яного брикету для ванни — різдвяний подарунок від матері Пітера. Вона знала, що має зателефонувати й подякувати їй, але це могло зачекати. Його мати вперто називала її Клер, і до цього року дарувала лише кулінарні подарунки: книжки, пательні, одного разу навіть фартух. Клара ненавиділа готувати й підозрювала, що мати Пітера знає про це.
Клара плескала руками по воді, дозволивши своїм думкам поринути в її улюблену фантазію. Директор Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку стукає в її двері. Його автівка заглухла на лютому морозі, і йому потрібна допомога.
Клара уявляла все до дрібниць. Ось він заходить до будинку, і вона йде на кухню готувати йому чай. Та коли вона повертається, у кімнаті вже нікого немає. Він зник. Вона шукає його і знаходить у своїй студії. Він стоїть і дивиться, не в змозі відірвати очей.
Ні. Він плаче.
Він плаче, вражений красою, болем і блиском її мистецтва.
— Хто створив ці роботи? — питає він, не ховаючи сліз.
Вона мовчить у відповідь, лише дає йому зрозуміти, що той великий митець, а точніше мисткиня, стоїть перед ним, скромна та прекрасна. Він нарікає її найвидатнішою художницею всіх поколінь. Найобдарованішою, найдивовижнішою, найгеніальнішою художницею усіх часів і народів.
Заради справедливості вона веде його до студії Пітера, і головний куратор Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку чемно оглядається. Але немає жодних сумнівів, хто справжній талант у родині.
Клара замугикала.
— Опустіться на коліно, інспекторе. Візьміться за ручку каменя так, ніби то чиясь рука і ви збираєтеся її потиснути. — Вона нахилилася над Бовуаром. — Тепер відводите камінь назад правою рукою, ліву ногу також відводите назад, потім одночасно виносите їх уперед і ковзаєте по льоду, камінь поведе вас за собою. Тільки не штовхайте його, не штовхайте. Просто відпустіть.
Бовуар поглянув на її камінь на іншому кінці майданчика. Раптом йому здалося, що камінь дуже далеко.
Ґамаш спостерігав, як Жан Ґі глибоко вдихає і відводить праву руку назад, але через камінь у руці починає втрачати рівновагу. Бовуар згадав про дурнувату щітку, що мала допомогти триматися на ногах, і сперся на неї, але його ноги вже поїхали. Щось пішло не так.
Камінь гупнув об лід, і Жан Ґі напружився, розуміючи, що якимось чином втратив швидкість, яку мав натомість набрати. Він різко викинув уперед праву руку, що міцно вчепилася за камінь, а лівою ногою шукав точку опори, намагаючись відновити рівновагу. Він відчув, що падає.
Бовуар лежав на льоду, розкинувши руки і ноги. Правою рукою він стискав ручку каменя.
— А бодай тебе! — регочучи, вигукнув Біллі Вільямс.
Клара думала про фільм, який побачила напередодні ввечері. Вона вже давно не дивилася відеокасети. Майже всі їхні фільми були на DVD, здебільшого тому, що улюблені касети Пітера були зіпсовані. Він ставив їх на паузу в улюблених місцях, щоб передивлятися знову і знову, і стрічка розтягувалася. Запис уже не можна було відтворити.
Клара швидко сіла у ванні, не зважаючи на клаптики запашних трав, що прилипли до її тіла. Невже так і є?
— Кохана, мама телефонує з Монреалю, дякує нам за подарунок.
Пітер увійшов до ванної кімнати, тримаючи в руках телефон. Клара відмахнулася, але було вже запізно. Витираючи руки, вона розгнівано подивилася на чоловіка.
— Вітаю, місіс Морров. Будь ласка. Вам також щасливого Різдва. Як моя робота в аптеці? Усе дуже добре, дякую. — Вона кинула на Пітера лютий погляд. Клара не працювала в аптеці вже п’ятнадцять років. — І дякую вам за ваш подарунок. Дуже чуйно з вашого боку. Я вже ним користуюся. Так,
Поглянувши на пальці ніг, Клара помітила горошину, що гойдалася на воді поруч із розбухлим яскраво-помаранчевим шматочком моркви.
— Я виграв? — Бовуар обтрусився й витріщився на мармуровий снаряд, що лежав біля його ніг.
— Залежить від того, у що ви граєте. — Ем усміхнулася. — Гру з нерухомим каменем ви, безумовно, опанували.
— Дякую, мадам.
