Але коли він прокинувся сьогодні і розслаблено спустився пошарпаними сходами, будинок здався йому зовсім непоганим. А щойно зійшло сонце, розгорівся камін, закипіла кава, Сол зрозумів, що йому тут дуже подобається.
Тепер він сидів на сонечку, що пробивалося крізь вікно, і милувався приголомшливим краєвидом — бездоганно чисте поле перед орендованим будинком, за ним ліс, а за лісом — сірі скелясті гори.
Він ніколи в житті не відчував такого спокою.
Поруч із ним на столі на підставці з видом Національного парку «Банфф» лежала касета з непроявленою плівкою.
— Вітаю, Кларо! — голосно промовив Ґамаш у мобільний телефон. Він був такий крихітний, що здавався іграшкою, знайденою в різдвяній хлопавці. — Це Ґамаш. Я розмовляю по мобільному, а він то вмикається, то вимикається. Ви шукали мене?
— Я… відео… Пітера…
— Перепрошую?
— Я щодо відео, яке ми дивилися вчора ввечері.
Раптом її голос став кришталево чистим і Ґамаш зрозумів, що вони піднялися на пагорб. Але незабаром вони попрямують через ліс у долину, і сигнал зникне, він був упевнений. Він сподівався, що Клара швидко дійде до суті.
— У Пітера тепер є DVD, — почала вона.
«Швидше! Швидше!» — підганяв він подумки, але добре розумів, що казати їй цього вголос не можна. Варто було попросити людину зробити щось швидше, як процес неминуче сповільнювався. Автівка якраз почала спускатися довгим схилом у долину.
— Тому що його відеокасети зіпсовані. Він постійно зупиняє їх на улюблених кадрах, і стрічка розтягується.
«Швидше, швидше!» — благав її в думках старший інспектор, наближаючись до долини.
— Гадаєте, Сісі теж так робить? — запитала Клара вже ледь чутним голосом.
— Ми майже впевнені, що вона викинула касету не через розтягнуту плівку.
Ґамаш не міг збагнути, до чого вона веде, а тут знову почалися проблеми зі зв’язком, і чутно було лише окремі слова.
— …знаю. Не так вже й погано…мені потрібен.
Потім зв’язок перервався остаточно.
Сол бачив, як на засніжену дорогу, що вела до будинку, повернула автівка. Він узяв плівку і затримав її в долоні, ніби та якимсь чином могла підказати йому, що робити. Як це завжди робила Сісі.
І раптом він отримав відповідь. Він нарешті вільний.
Уперше за багато місяців — ні, за багато років! — він відчув легкість. Він навіть усвідомив себе кмітливим і дотепним, здатним задавати тон у будь-якій розмові. Його наче за одну ніч відполірували, повернули йому блиск.
Він більше не був нудним.
На його обличчі з’явилася тиха, вдячна усмішка. Він заплющив очі й відчув крізь повіки тепле, червоне сонце. Він може почати все спочатку тут, у цьому місці, де так багато світла. Він може купити цей чарівний, затишний будинок і, можливо, фотографуватиме всю цю навколишню красу. Можливо, він розшукає художника, із чиїм портфоліо так по-варварськи вчинила Сісі, і розповість йому, що насправді сталося. І скаже, як він шкодує про це, а можливо, вони заприятелюють.
Чоловіки вже виходили з машини. Сол знав, що то офіцери поліції Квебеку. Він подивився на касету у своїй долоні, підійшов до каміна і жбурнув її у вогонь.
— Сідайте, будь ласка.
Сол узяв їхні важкі куртки, запхав до шафи й швидко зачинив дверцята, щоб не довелося їх утрамбовувати вдруге. Він вирішив, що це буде День Перший, початок нового життя, а будь-яке нове життя треба почати так, щоб потім не довелося шкодувати. Сол Петров вирішив усе розповісти. Ну, майже все.
Ґамаш обвів поглядом кімнату і принюхався. У кімнаті пахло горілим, але не дровами, які палали в каміні. Запах був різкішим і менш природним. Він відчув, як його нерви загострилися і все навколо ніби сповільнилося. Пожежа? Можливо, загорілася проводка? Ці старі сільські будинки часто зводили першопрохідці, які розумілися на природних циклах, але майже нічого не тямили в електриці. Очі Ґамаша звузилися — вони сканували стіни, розетки, лампи, шукаючи дим, його вуха намагалися вловити тривожне потріскування електричної дуги, а ніс ніяк не міг визначити походження дивного їдкого запаху.
Лем’є раптом відчув, що щось неабияк привернуло увагу шефа. Він витріщився на Ґамаша, намагаючись з’ясувати, в чому проблема.
— Що це за запах, містере Петров? — запитав Ґамаш.
— Я нічого не відчуваю, — відповів той.
— А я відчуваю, — промовив Бовуар. — Пахне горілим пластиком або чимось таким.
Тепер і Лем’є відчув цей запах.
— А, це! — засміявшись, відповів Петров. — Я кинув у вогонь стару плівку. Віджилий своє непотріб. Напевно, треба було просто викинути її на смітник. Не подумав. — Він вибачливо усміхнувся.
Ґамаш підійшов до каміна й дійсно побачив, як там шкварчить чорно-жовтий згусток. Старий моток плівки. А може, не такий уже й старий. У будь-якому разі, плівка була знищена.
— Ви маєте рацію, — сказав Ґамаш. Петров звик, що люди, особливо Сісі, дивляться крізь нього, але зараз було інакше. У нього склалося враження, що Ґамаш заглядає йому в душу. — Ви не подумали. Ваш вчинок, можливо, був не дуже розумний.
