Пітер приніс чай, і Клара наче пожвавішала.
— Я мушу запитати вас ще раз, Кларо. Ви впевнені, що раніше ніколи не бачили Елль?
— Елль? Це її ім’я?
— Так її записали в поліцейському звіті. Ми не знаємо її справжнього імені.
— Я багато думала про це з тієї ночі. Мирна теж мене питала. Я не знала її. Повірте мені.
Ґамаш вірив.
— Як вона померла? — запитала Клара. — Замерзла?
— Її вбили, невдовзі після вашої розмови.
Арман Ґамаш повернув «Лева узимку» до оперативного штабу. Він поклав відеокасету на свій стіл і підійшов до комп’ютера Лакост, де юрмилися інші. Помітивши агентку Ніколь, яка сиділа на своєму місці, старший інспектор помахав їй рукою.
— Лем’є розповів мені, що вам потрібно, — сказала Лакост, швидко глянувши на Ґамаша. — Подивіться сюди. — На екрані її комп’ютера було відкрито два вікна, обидва з майже ідентичними зображеннями. Стилізована голова роз’ярілого орла.
— Це, — Лакост вказала на зображення ліворуч, — геральдичний нагрудний знак Елеонори Аквітанської.
— А це? — Ґамаш показав на іншу половину екрана.
— Це корпоративний логотип Сісі. Він є на обкладинці ії книжки, щось подібне. Зображення розмазане, не дуже гарна репродукція, але це він.
— Ви мали рацію, — сказав Бовуар. — Сісі зупиняла відео на сімнадцятій хвилині, щоб краще роздивитися ніс човна. Вона, мабуть, упізнала емблему Елеонори і захотіла скопіювати.
— Усе має сенс, — пробурмотів Лем’є.
— Як ви встановили цей зв’язок? — дивувався Бовуар.
— У мене була несправедлива перевага перед вами, — зізнався Ґамаш. — Лайон показав мені книжку Сісі й звернув увагу на логотип. Таке не забудеш.
«Це пояснює безглуздий вибір войовничого орла як логотипа, — подумав він. — Це була емблема Елеонори».
— Я маю вам дещо показати.
Ґамаш підійшов до своєї сумки й дістав фотографії, зроблені Солом Петровом. Команда підсунула свої стільці до столу для нарад, а Ґамаш розклав знімки.
— Я зрозумів, чому Сісі схопилася за стілець попереду, — промовив він, киваючи на серію фотографій. — Усе тут.
Усі вп’ялилися у знімки, та через хвилину Ґамаш зглянувся над ними. Усі були втомлені й голодні, а в агентки Лакост попереду ще була довга дорога назад до Монреалю.
— Бачите? — Він показав на один із ранніх кадрів, де Сісі спостерігає за керлінгом.
— Зі стільцем усе добре, так?
Усі кивнули.
— А тепер подивіться сюди. — Він показав на одну з останніх світлин із Сісі.
— Боже мій, це ж так очевидно! Як я міг пропустити? — Бовуар здивовано перевів погляд із фотографій на Ґамаша. — Він стоїть криво.
— І що? — не розуміла Лакост.
— Неодноразово люди, які її знали або навіть мимохідь із нею зустрічалися, говорили одне й те саме: Сісі одержимо переставляла все навколо себе. Ось цей стілець, — Ґамаш показав на похилений стілець, один куток якого загруз у снігу, — гарантовано викликав реакцію. Дивує лише те, що вона так довго чекала.
— Хіба що, як ви зазначили, — сказала Ніколь, — спочатку стілець стояв рівно. Хтось, напевне, штовхнув його.
Ґамаш кивнув. Можливо, саме той момент був на плівці, яку спалив Петров? I до кадру потрапив місцевий мешканець, який випадково проходив повз і сперся на стілець? Чи та людина потім підійшла до генератора й чекала, доки Сісі підведеться? І коли вона скочила, залишалося лише під’єднати стартові кабелі — і бац! — убивство.
Блискуче та майже елегантне.
Одначе хто це зробив? Річард Лайон був просто ідеальним підозрюваним. Він точно знав, що його дружина потягнеться до стільця, який перекосився.
— Той фотограф щось приховував, — вставив Бовуар.
— Я теж так думаю, — погодився Ґамаш. Він кинув плівку в камін якраз перед нашим приходом. Гадаю, на ній було зазнято вбивство.
— Але навіщо йому було знищувати плівку? — дивувався Лем’є. — Він сам казав, що, якби у нього була фотографія вбивці, вона б довела його власну невинність.
— А якщо він планував використати плівку для шантажу? — припустила Ніколь.
— Але навіщо її знищувати? Її треба заховати, хіба ні? — зауважила Лакост і отримала у відповідь незрозуміло дружню усмішку.
«Стерво», — подумки вилаялася Ніколь. Вона озирнулася й помітила, що Ґамаш спостерігає за нею. Цікаво, він знає? Стоїть там такий самовдоволений і спокійний, в оточенні своєї команди. А вона аутсайдер, як завжди. Що ж, усе зміниться.
«Навіщо знищувати фотографії вбивства Сісі? — запитував себе Ґамаш, сідаючи за стіл і вдивляючись у знімки. — Хіба що він намагається захистити вбивцю».
— Навіщо йому це робити? Він же нікого тут не знає, чи не так? — не розумів Лем’є.
— Вивчіть минуле Сола Петрова, — звернувся старший інспектор до Ніколь. — З’ясуйте про нього все, що зможете.
