– Вас?note 27 Що то означайт, менш?note 28 Погроза?.. Гей, зольдатен, виштовхайт цей зухвалий косак надвір!
Від гніву та образи кров шугнула Арсенові в голову. Він рвонувся вперед, не тямлячи себе. Трауерніхт скрикнув злякано і поточився назад. Та в ту мить між ним і запорожцем виросла довготелеса постать якогось суворого на вид рудого генерала, який підняв перед Звенигорою руку.
– Стоп! – вигукнув громовим голосом. В його мові теж вчувався чужоземний акцент. – Панове, ваша суперечка зайшла дуже далеко! Прошу облишити її! Заспокойтеся! Вам, пане запорожцю, справді треба бути обачнішим у виборі слів, адже стоїте не перед татарами чи яничарами… А вам, генерал-майоре, мусить бути соромно за те, що дозволили собі заарештувати одного з запорозьких гінців. Це не міняє справи, що вісім чи дев'ять років тому він був вашим кріпаком і вчинив злочин. Зараз не такий час, щоб зводити старі рахунки!
– Генерале Гордон! – верескнув Трауерніхт. – Ви забувайт, що тут нижчі чини! Я не потерплю образи! Прошу не указувайт мені, як я мус поводитися зі своїми кріпаками!
– В своєму маєтку ви вільні поводитися з ними так, як вам дозволяє ваша совість. Але тут, у війську, немає кріпаків! – Генерал Гордон говорив з акцентом, але досить правильно. – Ви зробили помилку, і її треба виправити, щоб не завдати шкоди обороні Чигирина.
– Генерале, ві перебільшувайт!
– Ніскільки! Гадаю, буде розумно запевнити запорожців, що з їхнім товаришем нічого поганого не трапиться. Його долю повинен вирішити головнокомандувач князь Ромодановський… А до того часу за його безпеку ручаюся я! Від вашого імені, генерал-майоре, я даю слово запорожцям, що ви не вчините з їхнім товаришем насилля.
Трауерніхт не відповів нічого. Мовчки зник за дверима.
Генерал Гордон повернувся до Звенигори. Його невеликі допитливі очі дивилися на козака доброзичливо, але разом з тим і твердо. Видно було, що ця людина звикла наказувати і завжди домагалася свого.
– А вам, молодий чоловіче, моя добра порада: якщо ви хочете визволити вашого друга, мчіть, не гаючись, до князя або до гетьмана. Тільки вони можуть примусити генерал-майора випустити його з тюрми… А за султанський фірман велике спасибі від усієї залоги Чигирина! Щасливої дороги!
Звенигора мовчки вклонився і попростував до виходу. Спихальський і Грива поспішили за ним.
Ішли швидко, збуджені, зі стиснутими кулаками. Звенигора і Грива мовчали. Спихальський сипав прокльони і лайки. Врешті, йому це набридло, і він замовк.
Метелиця ще здалеку помітив, що немає Романа, а його друзі чимось схвильовані.
– Що трапилося?
Звенигора коротко розповів про лихо, що стряслося з Романом. Картав себе, що вся вина за це нещастя падає на нього. Коли б не тягнув товаришів за собою, а сам відніс той фірман, все закінчилося б якнайкраще. А тепер – маєш! Роман у темниці, і його чекають канчуки або й шибениця!
Гарячковитий Сікач вихопив з піхов шаблю.
– Браття, то чого ж ми тут стоїмо! Нас б'ють, а ми, як телепні, тільки придуркувато посміхатимемось? Біжімо мерщій – шаблями прокладемо собі дорогу і визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжі, коли там дізнаються, що ми нічого не зробили для визволення Романа!
– Чекай, чекай! – остудив його запал Метелиця і наморщив лоба. – Який швидкий!.. Крім шаблі, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь – скільки тут вояків! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий ріг. І чого тоді доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо, – стрільців та сердюків! Своїх людей, а не яничарів… Ні, так ми не визволимо Романа. Треба придумати щось таке… – І старий козак покрутив перед носом Сікача своєю розчепіреною п'ятірнею.
– Батько правду каже, – сказав спроквола небагатослівний Товкач.
– Що ж тут можна придумати? – гарячкував Сікач.
Погляди всіх звернулися на Звенигору.
– Є кілька шляхів, – промовив Арсен. – Можна зараз напасти на варту і спробувати визволити Романа. Спочатку я так і хотів зробити. Але я згоден з батьком Метелицею, що все-таки цей шлях не підходить. Когось ми уб'ємо, хтось із нас загине. А головне, невідомо, чи пощастить визволити Романа… Є другий шлях – законний. Просити князя Ромодановського і гетьмана Самойловича. За кілька днів ми будемо у них. Одного їхнього слова досить, щоб наш товариш знову був на волі. Є і третя можливість…
До гурту запорожців швидко підійшов незнайомий стрілець, і Звенигора замовк. Стрільцеві було років тридцять, але невеличка темно-руса борідка і такий же темно-русий, . підстрижений під скобку чуб, що вибивався з-під шапки, робили його старшим, поважнішим. Привітавшись, стрілець звернувся до Звенигори.
– Я хочу повідомити вам дещо про вашого друга…
– Про Романа? Хто ти такий? І чому турбуєшся про нього?
– Не дивуйтеся, братці, – усміхнувся доброю усмішкою незнайомець. – Мене звуть Кузьма Рожков… Я супроводжував генерала Гордона, тож бачив, як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Воїнова… Я, щоб ви знали, як і він, туляк…
– Ти раніше знав Романа?
