– Ні, та хіба це має значення? Я знаю Трауерніхта і чув про нього ще дома… Справжній собака! Тож, почувши, що Роман пустив на його двір червоного півня, я дав собі слово зробити все, щоб допомогти землякові.
Запорожці щільніше оточили стрільця. У Звенигори загорілися очі. Несподівана допомога була дуже доречна.
– Де зараз Роман?
– Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кінці двору.
– І варту доставили?
– Атож.
– Як його можна звідти визволити?
– Цього я зараз не знаю. Треба розвідати. Подумати.
– А тим часом німець закатує Романа!
– Не закатує. Ви чули, що сказав мій генерал?
– Гордон?
– Так. Справедливий шотландець. І вояка добрий… Він заступиться за Романа.
– Гм. – Звенигора задумався. – Все діло упирається в те, що ми повинні негайно їхати далі. Що ж робити? Може, мені залишитись, а ви самі їдьте? – подивився він на товаришів.
– Ні, ні, ти повинен їхати, Арсене – загукали козаки. – Ти роздобув фірман, ти читаєш по-турецькому! Та й, крім фірману, розповіси багато… А опріч всього, попросиш воєводу за Романа. Може, накаже випустити.
– Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, – сказав Грива. – Стрілець мені допоможе, і ми до вашого приїзду щось розвідаємо.
– Так буде добре, – погодився Кузьма Рожков.
Всі зійшлися на цьому.
Домовившись про місце майбутньої зустрічі, запорожці попрощалися з Гривою і стрільцем, скочили на коней і помчали до Калинового мосту через Тясмин.
Тяжкі думи обсіли боярина Григорія Григоровича Ромодановського. Як тільки залишається він на самоті в своєму пишному похідному наметі, не дає йому спокою одна думка: про сина Андрія, який ось уже багато років поневіряється в татарському полоні. Всі спроби і намагання викупити його закінчилися нічим. І боярин небезпідставно підозріває, що зацікавлені його сином не татари, які були б не від того, щоб узяти за невільника великий викуп, а турки. Можливо, сам султан.
Охопивши голову руками, спершись ліктями на невеликий похідний столик, боярин мовчазно сидить у напівтемряві. Він хоче відпочити, намагається не думати про князя Андрія, але не в змозі відігнати гірких думок, що настирливо лізуть у голову.
За пологом намету почувся шум. Увійшов начальник варти.
– Ваша світлість, прибув гетьман Самойлович.
Ромодановський провів рукою по обличчю, ніби зігнав з нього невидимі сльози, розправив плечі.
– Проси!
До намету ввійшов Самойлович, огрядний, високий, у багатому малиновому жупані і горностаєвій шапці, прикрашеній барвистим павичевим пір'ям та дорогоцінними камінцями. Лівою рукою притримував шаблю, що ряхтіла сріблом і самоцвітами.
– Чолом тобі, боярине Григорію Григоровичу! Радий бачити тебе во здравії!
– Спасибі. Милості прошу, ясновельможний гетьмане. Сідай, будь гостем!
Гетьман важко опустився на канапу.
– Не гостювати я приїхав, князю… Доведеться знову воювати. Сірко прислав депутацію. Запорожці привезли дуже важливий лист султана: турки знову ідуть здобувати Чигирин!…
– Ми це передбачали.
– А тепер знаємо достеменно. Князь Голіцин наполягав, щоб ми двинули військо під Київ. Він вважав, що саме туди турки на цей раз скерують свій головний удар…
– Але ми, пане Іване, виявилися далекогляднішими.
– Так, Чигирин – це ключ від України. Передусім від Правобережної. І ми добре зробили, що відбудували міські вали, зміцнили залогу. Тепер у замку сорок п'ять гармат, достатньо пороху та ядер, а також інших припасів. Сьогодні я наказав відправити з Великих Сорочинців валку селітри. З Миргорода, Лубен і Полтави женуть гурти скоту, везуть пшоно, борошно, солонину… Переправи через Дніпро в наших руках. Ми завжди зможемо підкинути підкріплення обложеним. І людей ми цього року матимемо більше, ніж торік. Зі мною – п'ятдесят тисяч козаків!
– Мене сповістили, що сюди йде князь Булат з калмиками і донськими козаками. Тоді людей государевих буде зверх сімдесяти тисяч. А з козаками – сто двадцять…
– Гадаю, треба притягти під Чигирин і запорожців. Сірко, залишивши в Січі залогу, приведе десять тисяч умілих у нападі й обороні воїнів. Якщо турки матимуть навіть двісті тисяч, то й тоді ми з божою допомогою можемо успішно протистояти їм!
– Війна – це гра, пане гетьмане. І виграє той, хто з самого початку захопить якомога більше козирів…
– Один з них – у наших руках і чекає дозволу зайти до намету, князю.
– Запорожці?
– Так.
Ромодановський плеснув у долоні. Зайшов старшина.
– Введіть гінця із Запорожжя, – сказав Самойлович.
До намету ввійшов Звенигора. Вклонився.
– Чолом, князю! Чолом, ясновельможний гетьмане!
– Покажи, козаче, султанського листа бояринові! Прочитай! – наказав гетьман.
Звенигора вийняв фірман. Переклав.
Ромодановський уважно вислухав. Потім схопився, обняв козака.
