Усі простежили поглядом напрям, у якому він тицьнув пальцем. Поміж огнежарих сузір’їв різними кольорами ніби спалахували полум’яні кулі — зелені, фіолетові, помаранчеві, знову зелені, — підсвітлюючи велику трав’яну рівнину навколо, геть як блискавки під час грози. У порівнянні з цією виставою зірки та метеори просто бліднули, не здатні привернути нічию увагу.
— Вибухи? — навмання припустив священик.
— Битва в космосі, — пояснив Кассад. — У межах орбіти супутника. Із застосуванням термоядерної зброї.
Після чого військовий одразу рушив униз.
— Дерево, — проказав Гет Мастін, показавши світляну цятку, яка летіла поміж вибухів, неначебто бурштиновий камінець на фоні феєрверків.
Кассад повернувся зі своїм потужним біноклем і дав його товаришам покористуватися.
— Вигнанці? — спитала Ламія. — Почалося вторгнення?
— Найвірогідніше, Вигнанці, — відповів Кассад. — І не менш вірогідно, що це їхній пробний рейд. Бачите он ті китиці? Це ракети сил Гегемонії, які ліквідують своїми контрзаходами бій-розвідники Вигнанців.
Бінокль потрапив до рук Консула. Спалахи тепер вибухали значно ближче і були схожі на чимбільші вогневі хмари. Можна було роздивитися порошинку з довгим блакитним хвостом щонайменше двох рекогносцирувальників, що тікали від переслідувачів із флоту Гегемонії.
— Не думаю… — почав був Кассад, але завмер, щойно корабель, його вітрила і Трав’яне море зоранжевіли відблисками осяйного вогню.
— Матір Божа, — прошепотів отець Гойт. — Вони влучили у корабель-дерево.
Лівою рукою Консул протер очі. Вогненний ореол тепер було видно неозброєним оком, а от кілометровий корпус та крону «Іґґдрасіля» тільки на якусь мить стало можна розрізнити в окулярі бінокля, як вони палали та спалахували, запускаючи дугою вздовж захисних полів довгі огнисті вусики. Поля руйнувалися, кисень вигорав. Помаранчева хмара пульсувала, вирувала і клубочилася, коли стовбур іще раз з’явився на якусь останню миттєвість, охоплений вогнем, а відтак розпався, наче остання живуча жарина в багатті, що догорало свій вік. Там ніхто не міг вижити. Корабель-дерево «Іґґдрасіль» з його екіпажем та особовим складом клонів і майже розумних ергів-рушіїв загинув.
Консул повернувся до Гета Мастіна і спізніло простягнув йому бінокль.
— Мені так прикро… — прошепотів він.
Високий храмовник брати оптику не став. Він поволі опустив погляд додолу від неба, натягнув поглибше клобук і пішов у трюм, не зронивши ні слова.
Смерть корабля-дерева стала останнім вибухом. Коли минуло десять хвилин і жоден спалах більше не потурбував ночі, голос подала Брон Ламія:
— Думаєте, ми їх дістали?
— Вигнанців? — уточнив Кассад. — Не факт. Їхні кораблі рекогносцирування побудовані швидкими і здатними до оборони. Зараз вони вже в кількох світлових секундах звідси.
— Вони спеціально напали на корабель-дерево? — поцікавився Силен. Голос поета був напрочуд тверезим.
— Навряд чи, — здвигнув плечима Кассад. — Просто підвернувся під руку.
— «Підвернувся під руку», — похитав головою Сол Вайнтрауб. — Мені треба поспати пару годин перед світанком.
Один за одним вони спустилися вниз. Коли на палубі залишилися тільки полковник із Консулом, останній уточнив:
— Де мені краще стати на вахту?
— Ходіть по колу, — пояснив Кассад. — Від головного коридору, де починається драбина, видно двері всіх кают, входи до кают-компанії та камбуза. Виходьте нагору і перевіряйте сходні та палуби. Не гасіть ліхтарів. Зброю маєте?
Консул похитав головою.
Кассад передав йому свій жезл смерті.
— Він на вузькому радіусі. Півметра у десятиметровій зоні враження. Користуйтеся ним тільки в тому випадку, коли переконані, що на борт удерся хтось чужий. Шорсткий повзунок — це запобіжник. Зараз він увімкнутий.
Консул кивнув, переконавшись, що його палець не торкається гашетки.
— Я вас зміню за дві години. — Кассад перевірив свій комлог. — Сонце зійде ще до кінця моєї вахти.
Полковник подивився на небо, ніби чекав, що там знову з’явиться «Іґґдрасіль» і знову летітиме світляком на своїй орбіті. На нього згори споглядали тільки зорі. Над північно-східним обрієм громадився чорний шторм.
— Яке марнотратство! — похитав він головою і спустився в трюм.
А Консул іще трохи постояв на місці, прислухаючись до вітру, який лопотів у парусині, до рипіння такелажу та гуркотіння колеса. З часом він підійшов до леєру і замислено прикипів поглядом до темряви.
