Гіперіон полностью

Я кивнула. Архіви телепорту допомогали б розкрити абсолютно будь-який злочин, вчинений між світами, якби портали забезпечували справжню телепортацію. Транспортні архіви могли би відтворити суб’єкта аж до останнього грама маси та фолікула. Натомість портали, грубо кажучи, прогризали дірку в часопросторі з допомогою фазованої сингулярності. Тому якщо телепорт-злочинець користався чужою картою, єдине, що можна було дізнатися про нього, це відправний та кінцевий пункти призначення.

— Звідки ви телепортувалися?

— Із Центру Тау Кита.

— Є код порталу?

— Аякже.

— То ходімо, договоримо деінде. А то тут геть усе просмерділося аж до неба.

ЦТК, стара як світ абревіатура на позначення Центру Тау Кита, — однозначно найбільш людний світ у Мережі. Крім п’яти мільярдів власного населення, що чіпляються за житлову площу на території, більше ніж уполовину меншій від Старої Землі, він має ще й орбітальний комплекс, де мешкає ще півмільярда. Це не тільки столиця Гегемонії та резиденція Сенату, а ще й діловий центр міжпланетної торгівлі. Тож цілком природно, що номер термінала, який видобув Джонні, привів нас до комплексу з шестиста телепортів в одному з найвищих хмаросягів Нового Лондона, найдавнішого та найбільшого району міста.

— Хай Бог милує, — вирвалося в мене. — Треба випити.

Поблизу комплексу знайшовся непоганий вибір барів, серед яких ми вибрали відносно спокійний генделик, оформлений під корабельну таверну: темний, прохолодний, з надміром фальшивого дерева та несправжньої міді. Я замовила собі пива. Під час ведення справи я не вживаю міцного алкоголю або флешбеку. Й інколи мені навіть спадає на думку, що тільки самодисципліна і досі дозволяє мені займатися своїм ділом.

Джонні також замовив собі пиво, темного німецького ґатунку, яке розливають на Ренесанс-Векторі. І я себе зловила за думкою, що цікаво було би дізнатися, якими ще пороками можна було би зацікавити кібрида.

— Що ще вам пощастило дізнатися, перш ніж ви опинилися в мене? — поцікавилася я.

Молодик розвів руками:

— Нічого.

— От паскудство, — шанобливо відказала я. — Це був жарт. З усіма можливостями Штінту, які вам підвладні, ви спроможні простежити все, що ваш кібрид робив, і де він це робив, упродовж кількох днів до… пригоди?

— Ні, — відсьорбнув зі свого кухля Джонні. — Я міг би це зробити, але існують вагомі причини, чому я волів би залишити супутні штучні інтелекти несвідомими власного розслідування.

— Ви підозрюєте когось із них?

Замість відповісти на запитання, Джонні просто передав мені виписку з придбаннями, здійсненими його універсальною карткою.

— Через утрату пам’яті внаслідок мого вбивства п’ять стандартних днів пройшли повз мене. Ось зміни на картці за цей період.

— Мені здається, ви згадували, що від’єднувалися на хвилину.

Джонні пошкрябав щоку пальцем.

— Мені пощастило, що я випав з інформаційних потоків, чий обсяг дорівнює тільки п’ятьом дням.

Я махнула людині-офіціанту і замовила ще одне пиво.

— Послухайте, — сказала я, — Джонні… ким би ви не були, я не зможу знайти жодної зачіпки, якщо не знатиму про вас і вашу ситуацію побільше. Навіщо комусь вас убивати, якщо вони знають про вашу здатність до реконструкції чи що воно там у біса таке?

— Я бачу два можливі мотиви, — не відриваючись від пива, промовив клієнт.

Я кивнула.

— Перший — спричинити втрату пам’яті, що їм, власне, і вдалося зробити, — промовила я. — Відтак, це означає, що те, про що, на їхню думку, ви мали забути, привернуло вашу увагу впродовж десь так минулого тижня. То який другий мотив?

— Передати мені повідомлення. От тільки я не розумію, в чому воно полягає чи від кого надійшло.

— Вам відомий хто-небудь, кому потрібна ваша смерть?

— Ні.

— Жодних ідей?

— Узагалі.

— Більшість убивств, — розвивала я думку, — відбуваються внаслідок раптової, бездумної люті і вчиняються особами, добре відомими жертві. Членами сім’ї, друзями чи коханцями. Більшість навмисних убивств — людьми, наближеними до жертви.

Джонні не казав нічого. В його обличчі мене щось страшенно вабило — якась чоловіча сила у поєднанні з жіночною обачністю. Можливо, очі.

— У Штінтів бувають сім’ї? — допитувалася я. — Ворожнечі? Гризота? Сварки, як у коханців?

— Ні, — легко всміхнувся він. — Існують квазісімейні домовленості, але вони повністю позбавлені необхідного емоційного складника чи відповідальності, притаманних людським родинам. «Сім’ї» штучних інтелектів — це, головним чином, кодові групи, необхідні для виявлення місця зародження певних обчислювальних трендів.

— Тобто ви не вірите в те, що на вас напав інший штучний інтелект?

— Це можливо, — крутив у руках свій келих Джонні. — Я тільки не розумію, навіщо їм нападати на мене через мого кібрида.

— Може, так простіше?

— Можливо. Але це ускладнює роботу нападника. У базовій площині інфосфери ефект був би куди смертоносніший. Крім того, я взагалі не бачу мотивів для іншого штучного інтелекту. Це безглуздо. Я ні для кого не становлю загрози.

— Навіщо вам кібрид, Джонні? Може, якби я зрозуміла вашу роль в усьому цьому, то побачила би мотив?

Він узяв прецель і почав із ним гратися.