— У мене є кібрид… за великим рахунком, я і є кібрид через те, що моя функція — спостерігати за людьми та реагувати на них. У якомусь сенсі, колись я й сам був людиною.
Я спохмурніла та похитала головою. Поки що нічого не було зрозуміло.
— Ви щось чули про проекти повернення особистостей? — спитав він.
— Ні.
— Ну, наприклад, коли стандартний рік тому Збройні сили відтворили персоналію генерала Горація Ґленнон-Гайта для того, щоби зрозуміти, чому він був таким блискучим полководцем? Про це говорили в усіх новинах.
— Ага.
— Так от, я є… чи був… значно давнішим та складнішим проектом повернення. Моя базова персона ґрунтувалася на поеті зі Старої Землі періоду до Гіджри. Стародавньому поеті. Який народився наприкінці вісімнадцятого століття за Старим календарем.
— Дідько, як же можна відтворити особистість, яка загублена в часі?
— За письмовими документами, — пояснював Джонні. — Листами. Щоденниками. Критичними біографіями. Свідченнями друзів. А найбільше — за його поезією. Симулятор відтворює навколишнє середовище, під’єднує всі відомі чинники й опрацьовує творчість навспак. Voila — маєте базову особистість. Спершу продукт був грубим, але станом на момент моєї появи він якісно неабияк поліпшився. Апробація відбувалася на поеті двадцятого сторіччя Езрі Паунді — самовпевненій до абсурду, упередженій за межами всякого здорового глузду та практично абсолютно божевільній персоні. На її відлагодження пішов рік, поки ми нарешті не збагнули, що персона виявилася точною. А несповна розуму була сама людина-прототип. Геніальна, але несповна розуму.
— І що тоді? — спитала я. — Ну, збудували вони вашу особистість на основі мертвого поета. Далі що?
— Особистість стає шаблоном, за яким розробляється штучний інтелект. Кібрид дозволяє мені виконувати свою роль у спільноті базової площини інфосфери.
— Роль поета?
— Радше поеми, — всміхнувся Джонні.
— Поеми?
— Тривалого мистецького проекту… але не в людському значенні цього слова. Можливо, головоломки. Задачі зі змінними, завдяки якій штучні інтелекти інколи спроможні доходити несподіваних проривів у серйозніших сегментах аналізу.
— Ніфіга не розумію.
— Гадаю, це й не має значення. Я взагалі сумніваюся, що моє… призначення… могло стати причиною нападу.
— А що ж тоді могло його спричинити?
— Жодної гадки.
Я відчувала, що коло замикається.
— Хай буде так. Я спробую щось дізнатися, чим і з ким ви займалися ці останні п’ять днів. У вас іще є чим поділитися, крім виписки по картці? Що скажете?
Джонні похитав головою.
— Ви ж бо відаєте, чому мені так важливо знати, хто і навіщо на мене напав?
— А то! Вони можуть спробувати це повторити.
— Саме так.
— Як мені на вас вийти, якщо виникне потреба?
Джонні передав мені чип доступу.
— Лінія безпечна?
— Надзвичайно.
— Супер. Повернуся, коли матиму, що розповісти.
Ми вийшли з бару і рушили до комплексу телепортів.
Він уже був пішов геть, коли я наздогнала його за три швидкі кроки і схопила молодика за руку. Я вперше його торкнулася.
— Джонні, як звуть поета зі Старої Землі, якого відтворювали?..
— Повертали.
— Байдуже. Того, на чиїй основі збудували вашу персону штучного інтелекту?
Привабливий кібрид завагався. Я помітила, які в нього довжелезні вії.
— Яке це має значення?
— Хтозна, що тут має значення.
Він кивнув.
— Кітс, — проказав він. — Народився у тисяча сімсот дев’яносто п’ятому нашої ери. Помер від туберкульозу у тисяча вісімсот двадцять першому. Джон Кітс.
Переслідування будь-кого низкою телепорт-переходів з біса неможливо. Особливо, якщо потрібно лишатися непоміченим. Це вміють робити органи Мережі за умови, що на завдання виділено під півсотні агентів плює трошки екзотичних та вкрай дорогих хайтек-іграшок. Не кажучи вже про співпрацю з Транспортним управлінням. Для одинака це фактично нездійсненно.
І попри те для мене мало велетенське значення перевірити, куди відправиться клієнт.
Джонні не озирався, коли перетнув площу перед комплексом. Я з-за близького кіоска простежила за ним із допомогою кишенькової камери, коли він набивав код на ручному монідиску, вставив свою картку і ступив у світляний прямокутник.
Використання ручного монідиску, певно, означало, що він прямував до громадського порталу загального користування, оскільки приватні телепорт-коди зазвичай прошиваються на конфіденційних чипах. Чудово. Я звузила діапазон пошуків десь до двох мільйонів порталів на ста п’ятдесяти із гаком планетах Мережі і вполовину меншій кількості їхніх супутників.
Поки однією рукою я набирала на камері команду повтору, намагаючись крізь окуляр прочитати на збільшенні послідовність цифр, які Джонні набрав на монідиску, іншою я потягнула за червону «підкладку» пальта. Дістала червоний картуз під свою нову червону куртку і насунула його дашок понижче на очі. Хутенько перебігши площу, я шукала в комлозі інформацію про дев’ятизначний код переходу, який розгледіла в камері. Я знала, що перші три цифри відповідають планеті Панна Ціндао-Сішуан (усі коди світів я знала напам’ять), а миттєвістю пізніше вже з’ясувала, що код порталу вів до житлового району Першого експансійного міста Ваньсінь.
