Я поквапилася до першої відчиненої кабінки і телепортувалася з неї. Вийшла я на стертій бруківці маленької площі перед комплексом телепортів. Навколо один до одного похилилися стародавні східні ятки, а над вузькими провулками нависали карнизи пагоди. Повсюди юрмилося та стояло в проходах багато народу, і хоча більшість із людей були очевидними нащадками біженців періоду Довгих перельотів, котрі й заселили ПЦС, поміж них товклося й чимало іншосвітян. У повітрі ширяли аромати незвичних рослин, каналізації та вареного рису.
— Прокляття, — прошепотіла я. Неподалік виднілося ще три портали, і жодним із них не користувалися безперервно. Джонні міг звідси телепортуватися куди завгодно.
Замість того, щоб одразу повернутися на Луз, я забарилася на місцевій площі, оглядаючи її та прилеглі завулки. А тим часом подіяла таблетка меланіну, прийнята мною перед цим, і тепер я перетворилася на юну негритянку, або юного негра, позаяк по мені, зодягнуту у модну бахмату куртку червоного кольору і в картузі із поляризованим дашком, важко було однозначно визначити стать. Я неквапом гуляла околицями та робила знімки туристичною камерою.
Трекінгова пігулка, яку я розчинила в другому кухлі німецького пива Джонні, вже давно подіяла. І тепер УФ-позитивні мікроспори, так би мовити, висіли в повітрі. Я могла йти за його видихами. Натомість, виявивши яскравий жовтий відбиток долоні на темній стіні (яскраво-жовтий у моєму спеціальному козирку, видимий тільки в УФ-діапазоні), я відстежила слабкий слід, який залишив його просяклий одяг, коли він торкався каменю чи стін крамничок.
Джонні обідав у кантонському ресторані менше ніж у двох кварталах від телепортів. Вабила своїми запахами смаженина, але я втрималася і не зайшла — майже годину, поки він їв, тинялася серед книжкових крамничок у провулках і торгувалася на базарчику. Потім він повернувся на маленьку площу з телепортами і відправився собі геть. Цього разу він скористався кодом із свого чипу (приватний портал, що, найпевніше, вів до особистого помешкання), тому довелося двічі спробувати щастя з карткою-лоцманом. Чому тільки двічі? Бо, по-перше, картка абсолютно нелегальна, і якби мене з нею зловили, то це коштувало би мені ліцензії. Із безсовісно дорогим, зате естетично бездоганним чипом-хамелеоном Татуся Сільви це, звісно, малоймовірно. А по-друге, я би найвірогідніше опинилася у вітальні помешкання Джонні… що навряд чи можна було би назвати приємною ситуацією, із якої би я так просто викрутилася.
Але то виявилося не його помешкання. Ще до того, як я побачила вуличні знаки, я впізнала знайому збільшену силу тяжіння, тьмяне бронзове світло, запах оливи та озону в повітрі — мій Луз, рідний дім.
Джонні телепортувався в приватний житловий хмаросяг середнього рівня безпеки в одному з Вуликів Берґсона. Можливо, саме через це він обрав моє агентство — ми були майже сусідами, не більше шестиста кеме відстані між нами.
Мого кібрида ніде не було видно. Я навмисне йшла так, щоби не приваблювати уваги камер спостереження, запрограмованих на боротьбу з волоцюгами. На дверях не знайшлося ані списку мешканців, ані номерів, ані імен, а також жодних реєстрів, доступних через комлог. За моїми оцінками, в цій шпаківні Східного Вулика Берґсона могло тулитися до двадцяти тисяч окремих квартир.
Мої наклепнички починали вивітрюватися, суп зі спор розсіювався, але я все одно перевірила два радіальні коридори, перш ніж виявила слід. Джонні мешкав у крилі зі скляними підлогами понад метановим озером. На його сенсорному замку досі жеврів слід папілярних ліній. Я зняла з нього знімок з допомогою свого джентльменського набору квартирного злодія і телепортувалася додому.
Урешті-решт я простежила, як мій мужчина обідає в китайському ресторані та вертається додому ночувати. Чималий здобуток як на один день.
Бі-Бі Сурбрінгер був моїм експертом зі штучного інтелекту. Бі-Бі працював в Управлінні обміну даних і статистики Гегемонії та більшу частину свого життя проводив, відкинувшись у кріслі вільного падіння, із півдюжиною мікровиводів у череп, і спілкуючись з іншими бюрократами в базовій площині інфосфери. Ми познайомилися ще в університеті, коли він провадив життя чистого кіберпанка, хакера у двадцятому поколінні, із шунтами в корі головного мозку, які вперше зробив, коли йому виповнилося дванадцять стандартних років. Насправді його звали Ернест, а своє прізвисько Бі-Бі він заробив, зустрічаючись із моєю подругою Шейлою Тойо. На другому побаченні він уперше постав перед Шейлою голяка, після чого та прореготіла добрі півгодини. Справа в тім, що Ернест був (і є) заввишки під два метри, але важив менше п’ятдесяти кіло, і Шейла заявила, що дупа в нього схожа на дві латинські букви В. Прізвисько, як це зазвичай і трапляється у випадку злих жартів, причепилося.
Я зайшла до нього в гості в одному з позбавлених вікон виробничих монолітів на ЦТК: Бі-Бі та його плем’я обходилися без видовищних краєвидів з атмосферних хмаросягів.
