— Не зрозуміла, — покрутила я головою. — До чого це?
— А це значить, — легко всміхнувся Джонні, — що я знаю, яке рішення я прийняв і чому. Я хотів покинути існування кібридом і стати людиною. Я хотів полетіти на Гіперіон. І досі хочу.
— Саме за це рішення тебе хтось і вбив минулого тижня.
— Так.
— І ти знову хочеш спробувати?
— Так.
— Чому б не перенести всю свою свідомість у кібрида тут? Стати людиною ще в Мережі?
— Не спрацювало би, — заперечив Джонні. — Те, що тобі видається складним міжзоряним суспільством, насправді є лише невеличкою частиною матриці реальності від ТехноКорду. Мені довелося би постійно мати з нею справу із великодушного дозволу штучних інтелектів. Персона Кітса…
— Гаразд, — правила я далі. — Хай так. Тобі потрібно вибратися з Мережі. Але ж існують інші колонії. Чому Гіперіон?
Джонні взяв мене за руку. Його пальці були довгими, теплими і сильними.
— Брон, невже ти не розумієш? Тут є якийсь зв’язок. Можливо, сни Кітса про Гіперіон були якимось позачасовим спілкуванням між його тодішньою персоною і теперішньою. Гіперіон банально — ключова загадка нашої епохи, фізична й поетична, цілком вірогідно, що він… що він народився, помер і знову відродився для її вивчення.
— Як у бедламі. Ілюзія величі.
— Майже однозначно, — розсміявся Джонні. — Я зараз щасливий як ніколи раніше! — Він схопив мене за руки і, пригортаючи, підвів на ноги:
— Полетиш зі мною, Брон? На Гіперіон?
Я здивовано кліпнула очима. Водночас питаючи та відповідаючи цим порухом, від якого всередині все потеплішало.
— Так. Полечу.
Ми відправилися до спальні і кохалися до ночі, а коли прокинулися після тривалого сну, то побачили зовні, в промисловому каналі, приглушене світло Третьої зміни. Джонні лежав горілиць, його карі очі були розплющені, і, замислений, він дивився у стелю. Проте не настільки замислений, щоби не всміхнутися і не обійняти мене. Я вмостила щоку йому на груди, притулившись у маленькому виямку під плечем, і знову заснула.
Коли наступного дня ми з Джонні телепортувалися на ЦТК, я вбралася в найкраще, що мала: чорний габардиновий костюм, блузу із шовку, плетеного на Ренесансі, прикрасу з карвнелським геліотропом при шиї та заломлений капелюх на три кути в стилі Евліна Бре. Ми попрощалися в барі з дерева та міді біля центрального комплексу телепортів, але перед цим я таки ввіпхнула йому батьків автоматичний пістолет у паперовій торбинці, наказавши при цьому стріляти в будь-кого, хто косо на нього подивиться.
— Мережева мова так і грає відтінками, — промовив він.
— Та цьому вислову більше, ніж Усемережжю, — огризнулася я. — Бери давай.
Я потиснула йому руку і вийшла з бару.
До Адмінкомплексу я долетіла повітряним таксі, але перш ніж дістатися Центрального управління, пішки пройшла дев’ять кордонів охорони. Півкілометра я крокувала «Оленячим парком», милуючись лебедями в прилеглому ставку та білими будівлями на пагорбі вдалині. Ну, а потім було ще дев’ять КПП, перш ніж представниця служби охорони Центрального управління провела мене плитами доріжки до Будинку уряду, низької граційної споруди серед квіткових садів та ландшафтного парку. Я чекала в елегантно вмебльованій приймальні, але заледве приткнулася на автентичному де-конінгівському стільці[176] з часів до Гіджри, як вийшов секретар і запросив мене до особистого кабінету виконавчої директриси.
