Гіперіон полностью

— І ти один із них? — в’їдливо поцікавилася Ламія.

Мартін Силен розвернувся був щоб огризнутися, але побачив пістолет в її руці і подався собі геть.

Із-за невидимого повороту почулися звуки кроків на сходах, і до кімнати повернувся полковник Кассад:

— Над їдальнею є дві маленькі комірчини, — повідомив він. — З балконом, але до них можна потрапити тільки по цих сходах. Легко оборонятися, і вони… чисті.

— Тобто це значить, що нас ніхто не потурбує, — реготав Силен, — чи що ніхто з нас звідти не зможе вибратися, коли щось по нас таки прийде?

— Ну, а куди тоді? — спитав Сол Вайнтрауб.

— І справді, куди? — відгукнувся Консул. Він дуже втомився. Підняв свої речі і схопив одну ручку куба Мебіуса в очікуванні, коли за свою візьметься й отець Гойт. — Ходімо, куди пропонує Кассад. Знайдемо собі місце для ночівлі. Давайте вже хоча б вийдемо з цієї кімнати. Тут тхне смертю.

Це була остання вечеря з їхніх запасів концентратів. Трохи вина з останньої пляшки Силена, і трошки черствого пирога, який Сол Вайнтрауб приніс для того, щоби відзначити останній вечір разом. Рахіль для солодощів була надто маленька, тому просто випила своє молоко і заснула долічеревця на матрацику біля батька.

Лінар Гойт дістав із сумки маленьку балалайку і перебрав пару акордів.

— Не знала, що ви граєте, — проказала Брон Ламія.

— Та погано я граю.

— Шкода, що немає піаніно, — протер руками очі Консул.

— Чого ж, у вас он є, — озвався Мартін Силен.

Консул перевів погляд на поета.

— Тягніть його сюди, я б і від віскі не відмовився, — правив свого Силен.

— Про що ви обоє торочите? — здивувався отець Гойт. — Зрозуміліше не можна?

— Про його корабель, — відповів йому дід. — Пам’ятаєш, як наш любий, нині покійний Голосина Деревини Мастін розказував, що наш друг Консул має власну секретну зброю, і ця зброя — його гарненький персональний корабель Гегемонії, що чекає в космопорті Кітса? Викликайте його, Ваша Консульська Величносте. Давайте його до нас.

Зі сторони сходів, де він розставляв променеві пастки, прийшов Кассад:

— Інфосфера планети лежить. Супутники зв’язку збиті. Кораблі Збройних сил Гегемонії підтримують лазерну комунікацію. То як він повинен його викликати?

— Передавач «світло-плюс»? — припустила Ламія.

Консул перевів на неї погляд.

— Передавачі плюс-сигналів завбільшки з будинок, — зауважив Кассад.

— Слова Мастіна не безглузді, — здвигнула плечима жінка. — Якби я була Консулом… якби я була однією з тих кількох тисяч людей у Мережі, котрі мають персональний зореліт… то я би точно вже потурбувалася про дистанційне управління за необхідності… Планетка-то занадто примітивна, щоб залежати від комунікаційної мережі, іоносфера надто слабка, щоби можна було скористатися короткохвильовим передавачем, супутники зв’язку зіб’ють першими під час зіткнення… Тому я би підтримувала зв’язок через «світло-плюс».

— Ну, а розміри? — поцікавився Консул.

— Поки що Гегемонія не вміє будувати портативних передавачів класу «світло-плюс», — Ламія зустріла його питання холоднокровним поглядом. — Але ходять чутки, що це вміють робити Вигнанці.

Консул усміхнувся. Десь пролунав спочатку звук дряпання, а потім ніби обвалилася металева конструкція.

— Лишайтеся тут, — проказав Кассад, дістав із кишені кітеля жезл смерті, від’єднав променеві пастки з допомогою тактичного комлогу і спустився сходами в темряву.

— По-моєму, в нас тепер діє воєнний стан, — заявив Силен, коли полковник зник із поля зору. — Марс на асценденті[186].

— Стули пельку, — гаркнула Ламія.

— Гадаєте, це Ктир? — спитав Лінар Гойт.

— Ктиреві не потрібно гуркотіти по сходах, — відмахнувся Консул. — Він просто може з’явитися тут.

Гойт смикнув головою.

— Я тільки хотів сказати, що це Ктир же — причина… відсутності. Усі ці ознаки душогубства у Твердині.

— У селах може бути порожньо внаслідок наказу про евакуацію, — не погодився Консул. — Ніхто не хоче лишитися з Вигнанцями сам на сам. Самооборона розбрелася. Тож цілком можливо, що деякі епізоди різанини — їхніх рук справа.

— Без трупів-то? — реготів Мартін Силен. — Бажане за дійсне, значить, видаємо? Наші хазяї, котрі мали нас зустрічати внизу, вже теліпаються на сталевому дереві Ктиря. Де незабаром висітимемо і ми з вами.

— Стули пельку, — втомлено повторила Ламія.

— А якщо не стулю? — вишкірився поет. — То застрелите мене, мадам?

— Так.

Усі мовчали, поки не вернувся Кассад. Він повторно активував променеві пастки і розвернувся до товариства, що сиділо на ящиках та кубах із плинопіну:

— Нічого такого. Якісь птахи-падложери — здається, місцеві їх називають вістунами — крізь розбиті скляні двері пролізли в їдальню, де ми сиділи, і якраз дожирали свою учту.

Силен хіхікнув:

— Вістуни. Дуже вдале ім’я.

Полковник зітхнув, умостився на ковдру, спиною сперся об ящик і заходився колупати свою холодну вечерю. Приміщення освітлював єдиний ліхтар із буєра, і в далеких закутках у протилежній стороні від дверей і балкона почали громадитися тіні.

— Наш останній вечір, — промовив Кассад. — І ще одна історія. — Він подивився на Консула.

Той крутив свій клаптик паперу з нашкрябаним номером 7 на ньому.