Наді мною, далеко від скелі, над лагуною кружляє у висхідному повітряному потоці ширококрилий яструб Томаса, теплочутливим оком досліджуючи зарості синьої ламінарії у пошуках лисунів та скатів. «Ідіотська природа», — думаю я і сідаю у траву. Природа для такого дня вибудувала абсолютно неправильні декорації і так бездушно випустила хижака на пошуки здобичі, що вже давно покинула забруднені води поблизу міста.
Пам’ятаю іншого яструба Томаса, що літав тут у вечір, коли ми з Сірі вперше піднялися на цей схил. Пам’ятаю, як місячне сяйво вигравало на крилах, а його химерний і тривожний голос відбивався від скелі і, здавалося, пронизував темряву над газовими лампами, що освітлювали селище.
Сірі було шістнадцять… та ні, навіть і не зовсім шістнадцять… місяць, що пестив крила яструба в небі, також зафарбовував її оголену шкіру молочним світлом і кидав тіні від ніжних кіл її персів. Ми винувато подивилися вгору, коли пташиний крик розчахнув ніч. Сірі промовила:
— Це соловей, не жайворон, тобі в пустоті вуха сторожкій віддався[188].
— Та? — відповів я. Сірі було майже шістнадцять. Мені — дев’ятнадцять.
Та Сірі знала неквапливу ходу книг і ритмічний крок театру під зорями. Я ж знав самі зорі.
— Розслабся, юний матросе, — прошепотіла вона і притягла до себе. — Це лише старий яструб Томаса на полюванні. Йди-но сюди, матросе. Йди-но сюди, Меріне.
Саме у цей момент «Лос-Анджелес» піднявся над горизонтом і поплив, ніби жаринка на вітрі, на захід, серед чудернацьких сузір’їв Мауї-Заповітної, світу Сірі. Я лежав поруч із нею й описував принципи роботи великого спін-зорельота із рушієм Гокінга, що відбивав сонячні промені на планету, уже оповиту ніччю, а в цей час моя рука сковзала вниз її гладеньким тілом. Шкіра видавалася оксамитовою й наелектризованою, і дівчина все частіше дихала мені у плече. Я занурився обличчям у западинку на її шиї, відчув вологий і напарфумлений аромат її скуйовдженого волосся.
«Сірі», — промовляю я, і цього разу усвідомлено.
Піді мною, під гребенем схилу та тінню, що відкидає біла гробниця, вовтузиться натовп, нетерпляче за мною спостерігаючи. Вони чекають, поки я розпечатаю склеп і ввійду туди, залишившись наодинці із холодною мовчазною пустотою, що підмінила теплу присутність Сірі.
Чекають, поки я промовлю прощальні слова, після чого вони зможуть розпочати свої обряди й ритуали, а потім відкрити телепорт і доєднатися до готового їх зустріти Всемережжя Гегемонії.
До біса це. І їх до біса.
Я відриваю вусик густо переплетеної трави гірчака, гризу солодкувате стебельце і спостерігаю на горизонті перші ледь видимі обриси мігруючих островів.
Ранкове світло все ще кидає довгі тіні. Народжується новий день. А я трохи посиджу та згадуватиму.
Згадуватиму Сірі.
Сірі була… ким?., птахою, здається, коли я вперше її зустрів. У неї була якась маска із пташиним пір’ям. Коли вона відвела її від обличчя, аби з гуртом пуститися у кадриль, світло смолоскипів вихоплювало рудуваті відблиски у її волоссі. Вона розпашіла, щічки зарум’янились, і навіть через натовп я бачив, як контрастує вражаюча зелень її очей із літньою спекою, що відображалася на обличчі та у волоссі. Звісно ж, це був карнавал. Смолоскипи танцювали й іскрилися на сильному вітрі, що дув із бухти, а музика флейтистів, котрі грали на хвилерізі плавучим островам, майже тонула у шумі хвиль та лопотінні прапорів. Сірі було майже шістнадцять, і її краса горіла яскравіше від усіх вогнів навколо багатолюдної площі. Я посунувся крізь танцюючий натовп і підійшов до неї.
З того моменту для мене минуло п’ять років. Для нас обох це було більше, ніж шістдесят п’ять років тому. А здається, ніби вчора.
Щось не дуже добре виходить.
З чого ж почати?
— Пацан, мо’, підемо когось трахнемо? — запитав Майк Ошо.
Майк, куций і коренастий, із обличчям — геть чисто карикатура Будди, був до мене добрий. Ми всі були як боги. Жили довго, якщо й узагалі не були безсмертними, заробляли чудово, якщо не сказати нечувано. Гегемонія обрала нас у допомогу екіпажу одного із найцінніших кораблів, що здійснюють квантові стрибки, тож хто б не назвав нас богами? Лише Майк, надзвичайний, метикуватий, зухвалий Майк, був трохи старшим від молодого Меріна Аспіка як по віку, так і в корабельному пантеоні.
— Ха, нуль шансів, — відповів я. Ми наводили марафет після дванадцятигодинної зміни із бригадою будівельників порталу. Розвозка робітників по їхніх обраних точках сингулярності за якихось сто шістдесят три тисячі кілометрів від Мауї-Заповітної була на порядок менш гламурним заняттям для нас у порівнянні із чотиримісячним стрибком із простору Гегемонії. Впродовж надсвітлового відрізка подорожі ми були старшими спеціалістами: сорок дев’ять фахівців, котрі на борту зорельота наглядають за двомастами нервових пасажирів.
Тепер же ці пасажири перевдяглися у жорсткі скафандри, а нас, корабельників, понизили до статусу славетних водіїв вантажівок на період, поки будівельники переміщували масивну сферу сингулярності у пункт призначення.
