— Нуль шансів, — повторив я. — Хіба що селюки побудували бордель на тому «острові прокажених», який ми у них орендуємо.
— Ні, на жаль, — вишкірився Майк. У нас із ним наближалися три дні ротації на планету, а з інструктажу капітана Сінґха й стогонів наших товаришів ми знали, що весь період єдиного дозвілля, на яке можна розраховувати, ми проведемо на клаптику суші розміром сім на чотири кілометри під управлінням Гегемонії. І це не був навіть один із тих плавучих островів, про які ми чули, а просто якийсь вулканічний пік недалеко від екватора.
Там ми могли розраховувати на справжню гравітацію під ногами, нефільтроване повітря, придатне для дихання, і можливість поїсти несинтезованої їжі. Та єдині контакти, які нам світили із колоністами Мауї-Заповітної — торгові, без сплати мита, коли купуватимемо місцеві дрібнички.
Та й торгують ними продавці з Гегемонії.
Багато хто з команди вирішив не залишати «Лос-Анджелес» у таку відпустку.
— Тож кого ми трахнемо, Майку? У колонії нам доступ закритий, поки не запрацює телепорт. А це за місцевим часом десь за шістдесят років. Чи ти про Мег зі спін-частини?
— Покладайся на мене, пацане, — відказав Майк. — Є бажання — знайдеться і спосіб.
Я поклався на Майка. Нас було лише п’ятеро у посадковому катері. Перехід із високої орбіти в атмосферу справжньої планети у мене завжди викликає хвилювання. Особливо коли цей світ настільки нагадує Стару Землю, як у випадку Мауї-Заповітної. Я вдивлявся у біло-голубий лімб планети, доки
Тоді ми були богами. Але й боги інколи мають сходити зі своїх високих престолів.
Тіло Сірі ніколи не переставало мене вражати. Того разу це було на Архіпелазі.
Три тижні у величезному будинку, підвішеному на дереві. Над нами напиналося парусне листя, а дельфіни-погоничі, наче ескорт, супроводжували нас. Тропічний захід сонця сповнював вечір відчуттям дива, зоряний купол виростав у небі вночі, а наше пробудження осяювалося тисячами фосфоресцентних вирів, що відбивали сузір’я. Та найбільше мені запам’яталося тіло Сірі. Чомусь, можливо, через природну сором’язливість чи роки, що нас відділяли, перші кілька днів нашого перебування на Архіпелазі вона носила купальник — дві смужки — і коли я мав їхати, її ніжно-білі груди і низ живота так і не набули тієї рівномірної засмаги, що вкривала тіло.
Я пам’ятаю той перший раз із нею. Ми лежали у м’якій траві над бухтою Пристані, залиті місячним світлом.
Її шовкові трусики лежали поміж гірчака. Дитяча сором’язливість, легке вагання, бо відбувалося це все зарано, супроводжували її в той момент. А також гордість. Саме ця гордість пізніше допомогла їй дати відсіч натовпу розлючених Сепаратистів на сходах консульства Гегемонії у Південному Терні та відправити їх додому з ганьбою.
Пам’ятаю своє п’яте перебування на планеті, наше Четверте Возз’єднання.
Це був один із небагатьох разів, коли вона при мені плакала. На той момент вона була майже королевою, знаною і мудрою. Її уже вчетверте обрали до Речі Спільної, і Рада Гегемонії зверталася до неї за порадами та наставництвом.
Вона несла свою незалежність, наче королівський плащ, і її люта гордість ще ніколи не палала так яскраво. Та коли ми залишилися наодинці у кам’яній віллі на південь від Февароне, вона відвернулася. Я нервував, наляканий цією могутньою незнайомкою. Та це була Сірі. Сірі, з її ідеальною поставою і гордим поглядом. Вона повернула обличчя до стіни і крізь сльози промовила: «Іди. Йди, Меріне. Я не хочу, щоб ти мене бачив. Я стара обвисла карга.
Зізнаюся, тоді я був грубий із нею. Схопив її зап’ястки лівою рукою і з силою, що мене самого подивувала, одним рухом розірвав на пазусі шовкову сукню. Цілував її плечі, шию, напружений живіт, укритий тьмяними розтяжками, і шрам на стегні, який вона років сорок тому отримала в аварії екранольота.
Я цілував її сивувате волосся і зморшки, що порізьбили її колись гладенькі щічки. Цілував її сльози.
— Слухай, Майку, так це ж нелегально! — сказав я, коли мій товариш витяг із рюкзака й розгорнув килим-літун. Ми були на острові 241, як романтично назвали торговці з Гегемонії цей віддалений вулканічний прищ, що його обрали як відпочинкове місце для нашої ротації. Острів 241 знаходився менш ніж за п’ятдесят кілометрів від найстаріших колоніальних поселень, але з таким же успіхом він міг розташовуватися за п’ятдесят світлових років. Місцевим кораблям не дозволялося причалювати до острова, поки там знаходилася команда «Лос-Анджелеса» чи будівельники телепорту.
У колоністів Мауї-Заповітної ще було кілька древніх робочих екранольотів, та за спільною домовленістю сполучення між нашим 241-м і рештою території планети було заборонено. Нас, корабельників, мало що могло зацікавити на острові, хіба що гуртожитки, пляж і магазин.
