Колись, коли «Лос-Анджелес» доправить останні компоненти телепорту і його будівництво закінчать, чиновники Гегемонії зроблять із острова 241 туристичний і торговий центр. До того моменту це була примітивна місцина із майданчиком для посадкових катерів, нещодавно спорудженими будинками з білого каменю та кількома знудженими ремонтниками.
Майк повідомив керівництво, що ми з ним на три дні збираємося з рюкзаками сходити на найвищу і найменш доступну частину острова.
— Та заради всього святого, я не хочу в похід, — обурився я. — Я би краще залишився на «Лос-Анджелесі» і під’єднався до стимсиму.
— Заткнися і пішли зі мною, — гаркнув Майк, і як молодший член пантеону я заткнувся і поплентався за старшим і мудрішим богом.
За дві години важкого і тривалого походу крутими схилами через колючу чагарникову гущину ми дісталися до виступу лави, що здіймався за кількасот метрів над пінистими хвилями. Ми були біля екватора у майже повністю тропічному світі, хоча на цьому відкритому усім вітрам гребені у мене цокотіли зуби.
Захід сонця червоною плямою врізався між темними хмарами, і я геть не палав бажанням залишатися без даху, коли на землю впаде ніч.
— Слухай, — сказав я, — давай знайдемо затишок і розведемо вогнище. Я просто не уявляю, як ми поставимо намет на цій сраній скелі.
Майк присів і підпалив косяка: «Зазирни у свій наплічник, пацане».
Я вагався. Він говорив спокійним голосом, та це був удаваний спокій бешкетника, за яким зазвичай слідувало відро води на голову жертви.
Я зігнувся і почав копирсатися у нейлоновому мішку. Рюкзак був ущент заповнений шматками старого пакувального плинопіну. Окрім нього, там був лише костюм арлекіна із дзвониками на носаках і маска.
— Ти… це… та чи ти
— А тепер глянь у мій наплічник. — Майк викинув кубики плинопіну і дістав коштовності, які, я бачив, виготовляють вручну на планеті Ренесанс-Вектор, інерційний компас, лазерну ручку, що корабельна служба безпеки цілком могла повважати прихованою зброєю, інший костюм арлекіна (скроєний під його округліші форми) та килим-літун.
— Слухай, Майку, — промовив я, пригладжуючи рукою вишуканий візерунок на старому килимку, — так це ж нелегально!
— Я тут не бачив митників, — вишкірився Майк. — І я реально сумніваюся, що у місцевих є якісь правила дорожнього руху.
— Так, але… — я змовк і повністю розгорнув килим. Він був зо два метри завдовжки і трохи ширшим за метр. Багата тканина з часом вицвіла, та пілотні нитки усе ще блищали, як нова монетка. — Де ти його взяв? — спитав я. — Він іще працює?
— На Вертограді, — відповів Майк і запхнув мій костюм разом зі своїм манаттям собі в рюкзак. — Ще й як працює.
Минуло більше століття з того часу, як старий Владимир Шолохов, емігрант зі Старої Землі, магістр лепідоптерології[189] й інженер електромагнітних систем, створив перший килим-літун для своєї юної племінниці-красуні з Нової Землі. За легендою, дівчинка знехтувала подарунком, але за кількадесят років ці іграшки набули просто навіженої популярності в основному серед багатеньких дорослих, аніж серед дітей. І так тривало до моменту, поки їх не заборонили у більшості світів Гегемонії. Небезпечні у користуванні, для їхнього виготовлення потрібна купа ізольованих моноволокон, ними майже неможливо керувати у контрольованому повітряному просторі, тож килими-літуни стали дивинкою, про яку розповідали дітям у казках на ніч, виставляли у музеях та яка збереглася лише на окремих колоністських світах.
— Це, мабуть, коштувало тобі всіх грошей! — подивувався я.
— Тридцять марок, — відказав Майк і розмістився посередині килима. — Старий крамар на ринку Карвнел вирішив, що йому гріш ціна. Ну, так і було… для нього. Я притягнув його на корабель, зарядив, перепрограмував інерційні чипи, і вуаля! — мій товариш поплескав по вишуканому візерунку, й килимок затверднув та піднявся сантиметрів на п’ятнадцять над скелею.
Я із сумнівом за цим спостерігав: «Ну добре, — протягнув я, — а що, як…»
— Нічого не буде, — відрізав Майк і нетерпляче постукав долонею по килиму позад себе. — Він повністю заряджений. І я знаю, як із ним управлятися. Давай або лізь, або лишайся тут. Я хочу вилетіти, поки буря ще далеко.
— Та я не думаю…
—
Я ще кілька секунд вагався. Якщо дізнаються, що ми полишили острів, нас обох виженуть із зорельота. А тепер робота на космічному кораблі стала моїм життям.
Так я собі ухвалив, підписуючи угоду про участь у восьми експедиціях на Мауї-Заповітну. Більше того, я був за двісті світлових років і за п’ять з половиною спін-років від цивілізації.
Навіть якби нас привезли назад у простір Гегемонії, політ туди й назад вартував би нам одинадцяти років розлуки із родиною та друзями. Уникнути часу-в-борг було б неможливо.
Я видерся позаду Майка на завислий у повітрі килимок.
