Ми обоє щулились під прохолодним вітром, доки я не стягнув їй тканину з плечей та не пригорнув до себе. Ми зісковзнули з колоди на теплий пісок. Я притиснув її до себе й раптом збагнув, як мені взагалі могло здатися, що вона сильніша від мене. Її шкіра була солонуватою.
Руки Сірі мені допомагали. Її голова лежала на білій бавовні й піску і впиралася у вибілене хвилями дерево. Моє серце билося частіше від хвиль.
— Ти розумієш, Меріне? — прошепотіла вона через кілька секунд, коли її тепло об’єднало нас.
— Так, — шепнув я у відповідь. Але насправді не розумів.
Майк скерував килим-літун зі сходу до Пристані. Політ зайняв понад годину у темряві, і більшу частину часу я коцюбився від вітру, кожної миті очікуючи, що килим скрутиться і ми зірвемося у море. Ми були вже з півгодини у дорозі, коли побачили перші плавучі острови. Вони пливли, здавалося, безкінечною низкою із південних пасовищ, поперед бурі, і парусні крони напиналися під вітром.
Багато з них були чудово підсвічені, прикрашені гірляндами кольорових ліхтариків та невагомим сяючим плетивом павутинок.
— Ти впевнений, що нам туди? — крикнув я.
— Так, — почулося у відповідь. Майк не озирався. Його довге чорне волосся ляскало на вітрі мені по обличчю.
Час від часу він звірявся з компасом і трохи змінював наш курс. Було би простіше слідувати за островами. Ми пролітали над одним великим, майже півкілометра завдовжки, і я намагався розгледіти бодай щось, та він був майже повністю темний, лише омитий фосфоресцентними хвилями. Чорні силуети розрізали молочний шлях. Я постукав Майка по плечу і показав на них пальцем.
— Дельфіни! — вигукнув він. — Ти ж пам’ятаєш, для чого заснували цю колонію? Групка добродійників періоду Гіджри хотіла врятувати усіх морських ссавців Старої Землі. Не вийшло.
Я хотів ще щось запитати, проте в ту мить вигулькнули мис і бухта Пристані.
Мені здавалося, зорі над Мауї-Заповітною були надзвичайно яскравими. Мені здавалося, мігруючі острови — незабутнє у своїй осяйності видовище. Та місто Пристань, огорнуте гаванню та пагорбами, яскравим маяком засліплювало вночі. Ця неймовірна краса нагадала мені, як я колись спостерігав за стартом факельника, чиї рушії спалахували плазмою наднової на тлі темного лімба понурого газового гіганта.
Місто було зліплене з п’ятиярусних білих будинків-стільників, підсвічених теплим світлом ламп зсередини та незчисленними смолоскипами ззовні. Біла лава вулканічного острова, здавалося, сама сяє від вогнів міста. За поселенням були розкинуті намети, шатра, вогнища, на яких готували їжу, а також величезні ватри, завеликі, аби їх використовувати для чогось іншого, крім як вітати острови, що повертаються.
Гавань повнилася човнами: катамаранами, що похитувалися й дзеленчали дзвониками на щоглах, крупними плавучими будинками-плоскодонками, що повзали від бухти до бухти тихими екваторіальними мілинами, а тепер гордо купалися у променях світла цієї ночі, а також випадковими океанськими яхтами, обтічними й маневровими, наче акули.
На гострому краю портового рифу розташувався маяк. Він відкидав промінь далеко в море, рівним світлом укривав хвилі й острів, а тоді ковзав назад і вихоплював різнокольоровий вихор кораблів і людей.
Ми чули шум ще за кілька кілометрів звідти.
Чітко вирізнялися звуки свята. Над криками й незмінним шелестом припливу вивищувалися незабутні ноти сонати для флейти Баха. Пізніше я дізнався, що цей вітальний хор транслювався у Протоки через гідрофони, і дельфіни стрибали й веселилися під музику.
— Господи, Майку, звідки ти знав, що тут усе це відбувається?
— Запитав у головного бортового комп’ютера, — відповів Майк. Килим-літун нахилився вправо, аби обійти кораблі й не потрапити під промінь маяка. А тоді ми знову повернули на північ від Пристані до темного клаптика землі. Доносився тихий гул хвиль з мілин попереду. — У них це щорічне свято, — продовжував Майк, — та зараз вони відзначають сто п’ятдесяту річницю. Гулянка триває вже три тижні і планує продовжуватися ще два. На цій планеті всього якась сотня тисяч колоністів, Меріне, і я б’юся об заклад, половина тусить зараз тут.
Ми скинули швидкість, обережно підлетіли і приземлилися на скелі недалеко від пляжу. Шторм пройшов на південь від нас, але періодичні спалахи блискавки і віддалені вогні рухомих островів усе ще виднілися на горизонті. Над нами сяйво зірок ще не приглушувалося світлом Пристані, що розташувалася одразу за найближчим схилом. Повітря тут було тепліше, і вітерець приніс аромат саду. Ми склали килимок і поспішили натягнути свої костюми арлекінів. Майк поклав лазерну ручку і коштовності у кишеню.
— А це для чого? — поцікавився я, коли ми ховали наплічник і килим-літун під великим валуном.
— Ось це? — перепитав Майк, похитуючи на пальцях намисто з Ренесанса. — Це валюта на випадок, якщо ми вестимемо переговори про послуги.
— Послуги?
— Послуги, — повторив Майк. — Жіночі щедроти. Втіху для втомленого космічного подорожнього. Невеличкий трах для тебе, пацан.
— А, — протягнув я, натягаючи маску та ковпак блазня. У темряві тихо задзеленчали балабончики.
