— Ні, пішли зараз, — наполягала Сірі, схопила мене за руку й потягла. Я дратувався, та не протестував. На момент нашого Першого Возз’єднання їй було двадцять шість, на сім років старша від мене, проте вона своєю імпульсивною поведінкою часто нагадувала мені того підлітка, якого я всього десять місяців тому забрав із карнавалу. Її глибокий загучний сміх не змінився. Її зелені очі так само нетерпляче пронизували наскрізь. Грива довгого рудуватого волосся не змінилася. Але тіло її дозріло, наповнилося тією обіцянкою, на яку лише натякало раніше. Перса її були все ще пружні та повні, майже дівчачі, згори вкриті веснянками, які обрамлювали таку напівпрозору білизну, що крізь неї проглядався ніжно-голубий візерунок венок. Та все ж у ній було щось
— Ти збираєшся до мене приєднатися чи просто так сидітимеш і витріщатимешся? — спитала Сірі. Вона скинула халат, коли ми спустилися на найнижчу платформу. Наш кораблик був усе ще пришвартований до доку. Від вранішнього бризу над нами почали надиматися парусні крони. Останні кілька днів, коли ми ходили плавати, Сірі наполягала, що носитиме купальник. Тепер вона була без нього. Її пипки набубнявіли під прохолодним вітерцем.
— А ми не відстанемо? — запитав я, глянувши скоса на вітрила, що вже лопотіли. У попередні дні ми чекали, коли острів близько полудня входив у смугу штилю й зупинявся, а море було наче дзеркало. Тепер же стебла-снасті туго напнулися, а жорстке листя наповнилося вітром.
— Ой, не кажи дурниць, — відрізала Сірі. — Ми завжди можемо схопитися за кіль-корінь і поплисти вслід. Або за живильну стеблину. Давай! — вона кинула мені осмотичну маску і вдягла свою. Через прозору плівку здавалося, ніби її обличчя вкрите олією. Із кишені халата, який вона вже скинула, Сірі дістала грубий медальйон і повісила собі на шию. На тлі її шкіри метал виглядав темним і тьмяним.
— Що це? — поцікавився я.
Вона не підняла маску, аби відповісти. Натомість закріпила на шиї ком-струни і простягнула мені навушники. Звук її голосу став металевим.
— Диск-перекладач, — пояснила вона. — Я думала, ти знаєш усе про такі ґаджети, Меріне. Ну ти й черепаха.
Вона тримала диск між грудьми однією рукою і ступила у воду з острова. Коли вона пірнала, перш ніж опуститися на глибину, над хвильками показалися світлі півкулі її попки. А за кілька секунд вона перетворилася лише у розмиту білу пляму у воді. Я натягнув свою маску, добре припасував ком-струни і занурився у море.
Дно острова видавалося темною плямою на стелі з кришталевого світла. Товсті живильні стебла я сприймав дещо з острахом, хоча Сірі у повній мірі демонструвала мені, що будь-що, крупніше від дрібного зоопланктону, навіть зараз схожого на пил у покинутій залі, їх абсолютно не цікавило. Кіль-корені, наче викривлені сталактити, звисали на сотні метрів у багряні глибини.
Острів рухався. Я спостерігав легке посмикування відростків, коли вони пропливали повз. На відстані десяти метрів наді мною заграла на сонці хвиля. На якусь мить мені забракло повітря. Гель у масці душив мене так само, як би це була вода. А тоді я розслабився, і повітря вільно поплило мені в легені.
— Глибше, Меріне, — почувся голос Сірі. Я закліпав — повільно, оскільки маска пристосовувалася до моїх очей, — відтак побачив, що Сірі заглибилася ще на двадцять метрів. Вона схопила кіль-корінь і без жодних зусиль пливла над прохолодними глибокими течіями, куди не сягало світло. Я подумав про всю ту кількакілометрову товщу води піді мною, про речі, що можуть там ховатися, невідомі, незбагненні для колоністів. Подумав про темряву і глибини, і мої яєчка мимоволі стиснулися.
— Пливи сюди, вглиб, — голос Сірі прозвучав мені у вухах комашиним дзижчанням. Я повернувся і відштовхнувся від води. Сила виштовхування тут була меншою, ніж на Старій Землі, проте все одно пірнути так глибоко мені коштувало зусиль. Маска врівноважувала тиск і рівень азоту, проте я відчував, як вода тисне на шкіру і вуха.
Врешті я перестав гребти, схопився за кіль-корінь і з силою відштовхнувся, аби заглибитись до рівня Сірі.
Ми дрейфували пліч-о-пліч у тьмяному світлі. Сірі зараз нагадувала привида: довге волосся звилося в ореол винового кольору, а голубувато-зелені промені підсвічували бліді мазки її тіла. Поверхня моря видавалася просто недосяжною. Через V-подібний розріз хвиль та нешвидкий плин пагонів я зрозумів, що острів став рухатися швидше, бездумно направляючись до інших пасовиськ, до віддалених вод.
— А де… — почав я.
— Шшшш, — зашипіла Сірі. Вона покрутила в руках медальйон. І тепер я почув писки, трелі, свист, муркотіння і відлуння криків. Глибини раптом наповнилися чудною музикою.
— О Господи! — промовив я, коли Сірі під’єднала наші ком-струни до перекладача і мої слова транслювалися як свист і гул.
— Привіт! — вигукнула вона, і перекладене вітання залунало із передавача як швидкий пташиний свист, що зісковзнув до ультразвуку.
— Привіт! — промовила знову.
А за кілька хвилин припливли познайомитися дельфіни.
