Гіперіон полностью

— Не знаю, — відказав я. — З екіпажем діляться далеко не всією інформацією. Але ще під час першого заходу Майк одного разу підслухав, що планується віддати під забудову стільки островів, скільки подужають, тому деякі захистять.

— Під забудову? — в голосі Сірі вперше звучало здивування. — Як же можна забудувати острови? Навіть Перші Сім’ї мають просити дозволу у Морського народу, щоби звести там затишні будинки на деревах.

Я всміхнувся, коли знову почув із вуст Сірі, як місцеві називають дельфінів. Колоністи Мауї-Заповітної геть як діти, коли мова заходить про тих дельфінів, хай їм грець.

— Плани вже погоджено. Відносно великих плавучих островів, на яких можливе будівництво, разом сто двадцять вісім тисяч п’ятсот сімдесят три. Права оренди на них уже всі розпродані. Дрібніші найпевніше знищать. Домашні острови реконструюють під туристичні цілі.

— Туристичні цілі, — луною відгукнулася Сірі. — Скільки людей із Гегемонії скористаються телепортом, щоби побувати у нас… із туристичними цілями?

— Хочеш сказати, спочатку? — уточнив я. — Впродовж першого року всього кілька тисяч. Допоки єдиний портал знаходитиметься лише на острові номер двісті сорок один… у Торговому центрі… пропускна здатність буде обмежена. Можливо, тисяч п’ятдесят на другий рік, коли портал з’явиться у Висадці. Тур класу люкс. Так буває завжди, коли до Мережі приймають старожитню ембріон-колонію.

— А потім?

— Після п’ятирічного випробувального терміну? З’являться тисячі порталів. Я можу собі уявити двадцять-тридцять мільйонів нових мешканців упродовж першого року повноцінного членства.

— Двадцять-тридцять мільйонів, — повторила Сірі. Світло від нактоуза[195] освітлювало її зморшкувате обличчя знизу. Досі вродливе. Але без жодних ознак гніву чи шоку, їх я чекав у парі.

— Але тоді ви вже й самі станете громадянами. Вільними подорожувати деінде по Всемережжю. Тільки нових планет на той момент очікується цілих шістнадцять на ваш вибір. Можливо, навіть більше.

— Так, — опустила своє спорожніле горнятко Сірі. Мжичка запорошила шибки позаду нас. Грубий монітор радару у рамці ручного різьблення свідчив про порожнечу моря навколо, буря минула. — Меріне, це правда, що люди в Гегемонії мають помешкання на десятках планет? Ну, тобто будинок один, а у вікнах небеса різних світів?

— Звісно, — відповів я. — Але таке не в багатьох. Мультипланетні резиденції можуть собі дозволити тільки багаті.

Сірі всміхнулася і поклала руку мені на коліно. Затилля її долоні вкривали старечі плями та сітка синіх вен.

— Але ж ти дуже багатий, правда, моряку?

— Ні, поки що ні, — відвернув я погляд.

— Зате вже скоро, Меріне, скоро. Скільки тобі ще тут, кохання моє? Менше двох тижнів, а потім політ додому до Гегемонії. Ще п’ять місяців на транспортування останніх деталей. Кілька тижнів на завершення робіт, і ти зайдеш до свого дому багатим чоловіком. Пішки зайдеш до дому, що знаходиться звідси за двісті порожніх світлових років. Що за чудернацькі думки?.. На чому я спинилася? Наскільки це реально затягнеться? Менше стандартного року.

— Десять місяців, — підтвердив я. — Триста шість стандартних днів. Триста чотирнадцять ваших. Дев’ятсот вісімнадцять змін.

— І тоді скінчиться твоє заслання.

— Так.

— І ти станеш двадцятичотирирічним багатієм.

— Так.

— Я втомилася, Меріне. Хочу спати.

Ми запрограмували румпель[196], налаштували сигнал небезпечного зближення і спустилися вниз. Вітер посилився, і старе судно із кожною новою хвилею важко спиналося на її гребінь і провалювалося вниз. Ми розляглися при тьмяному освітленні розгойданої лампи. Я першим заліз у койку та вкрився ковдрою. Ми вперше із Сірі лягали спати в один і той самий час. Пригадуючи наше останнє Возз’єднання та її сором’язливість на віллі, я очікував, що вона загасить ліхтар. Натомість цілу хвилину Сірі простояла голяка в прохолодному повітрі, опустивши тонкі руки по швах.

Час її не пошкодував, але не спотворив. Сила тяжіння зробила свою чорну справу із персами та сідницями, і Сірі помітно схудла. Я витріщався на те, як тепер через шкіру проступали її ребра та грудина, і згадував усе ще пухкого в ті дні шістнадцятирічного підлітка з теплою, оксамитовою на доторк шкірою. У морозному світлі лампи, що гойдалася на стелі, я не зводив погляду з обвислої плоті жінки, пригадуючи місячне сяйво на її персах-бруньках. І все ж таки напрочуд, навдивовижу я розумів, що переді мною та сама Сірі.

— Посунься, Меріне. — Вона сковзнула на койку поруч. Простирадла холодили шкіру, але під грубою ковдрою було затишно. Я вимкнув світло. Крихітний кораблик розмірено погойдувався у такт із диханням моря. До мене долинало співчутливе рипіння щогл і такелажу. Вранці ми закидатимемо неводи, витягатимемо неводи і церуватимемо їх, але зараз час спати. Я почав куняти під удари хвиль по дереву.

— Меріне?

— Так.

— Що станеться, якщо Сепаратисти нападуть на туристів із Гегемонії або нових мешканців?

— Я гадав, усіх Сепаратистів силоміць виселили на острови.

— Виселили. Але раптом вони стануть чинити опір?