— Ти! — вигукнув я знову. Я підняв із землі лазерну ручку, увімкнув її на максимум і пішов на Бертола та його друзів, котрі застигли в очікуванні.
Пізніше крізь марево криків і паленої плоті я якимось чином розчув, як посеред людної площі, здіймаючи навколо хмари пилюки, приземлюється екраноліт Сірі і вона наказує мені сідати. Ми полетіли подалі від вогнів і божевілля. Прохолодний вітер здував мені з шиї мокре волосся.
— Ми летимо на Февароне. Бертол був п’яний. Сепаратисти — всього лише нікчемна розлючена групка. Розправи не буде. Ти залишишся зі мною, поки Рада проводитиме слідство.
— Ні, — заперечив я. — Сядь тут, — я показав на клаптик землі неподалік від міста.
Сірі хоча й протестувала, проте приземлилася. Я окинув оком брилу, аби упевнитися, що рюкзак нікуди не зник, і вибрався з екранольота. Сірі ковзнула по сидінню за мною і притягла до себе моє обличчя: «Меріне, коханий мій». Губи її були теплими, рот ледь привідкритий. Але я нічого не відчував. Моє тіло геть заціпеніло. Я відступив і помахав їй. Вона відкинула назад волосся і дивилася на мене зеленими, сповненими сліз очима. Відтак, підсвічений першими вранішніми променями, екраноліт піднявся у повітря, повернувся і помчав на південь.
«Хвилинку», — ледь не вихопилося у мене. Я сів на камінь, підібгав ноги й кілька разів нервово схлипнув. Тоді підвівся і запустив лазерну ручку вниз, у прибій. Витяг наплічник і вивернув на землю його вміст.
Килимка не було.
Я знову присів, уже геть вичавлений. Не міг ні сміятися, ні плакати, ні навіть кудись іти. Зійшло сонце, а я все сидів. Так мене і застав екраноліт корабельної служби безпеки, що через три години тихо приземлився поруч.
— Батьку, батьку! Вже пізно.
Я розвертаюся і бачу позаду Донела. Він у синьо-золотій мантії члена Ради Гегемонії. Його лисина розпашіла і вкрита крапельками поту. Донелу всього лише сорок три, але виглядає він на значно старший вік.
— Будь ласка, батьку, — каже він. Я киваю і підводжуся, обтрушуючи траву і дерен. Ми разом підходимо до входу у гробницю. Юрба наблизилася ще ближче. Поки натовп неспокійно переминається з ноги на ногу, під ногами скрипить жостір. — Мені зайти із тобою, батьку? — питає Донел.
Я на хвильку спиняюся, щоби поглянути на цього немолодого незнайомця і мого сина. У ньому майже нічого немає ні від Сірі, ні від мене. Обличчя дружнє, згарячіле та напружене через відповідальність моменту. Я відчуваю у ньому неприкриту щирість, яка в деяких людей часто посідає місце розуму. Я не можу не порівнювати цього лисуватого цуцика з Алоном, кучерявим, мовчазним чорнявцем із сардонічним усміхом. Проте Алон загинув тридцять три роки тому, від холодної зброї у дурній сутичці, яка не мала до нього жодного відношення.
— Ні, — кажу я. — Піду сам. Дякую, Донеле.
Він киває і робить крок назад. Над головами зосередженого натовпу лопотять вимпели. Моя ж увага прикута тепер до могили.
Вхід запечатано. На дверях сенсорний замок. Мені потрібно лише торкнутися його.
За останні пару хвилин я вже встиг надумати собі цілу фантазію, яка порятує мене від усе дужчого суму в душі та низки подій навколо, відлік яким дав саме я. Сірі не померла. На останній стадії хвороби вона покликала лікарів і кілька техніків, котрі залишилися в колонії, і вони всі разом відремонтували стародавню камеру для гібернації, що стояли на старожитніх кораблях-«ембріоносцях» два століття тому. І тепер Сірі просто спить. Ба більше, багаторічний сон дивним чином повернув їй молодість. Я її розбуджу, і переді мною постане Сірі, яку я пам’ятав із перших днів нашого знайомства. Ми разом вийдемо на осоння, і коли відкриються ворота телепорту, першими в них зайдемо.
— Батьку?
— Так. — Я роблю крок уперед і прикладаю долоню до дверей у склеп. Тихо дзижчить електромотор, і біла кам’яна плита від’їжджає вглиб. Я нахиляю голову і заходжу до гробниці Сірі.
— Прокляття, Меріне, закріпи ж ти цей кінець, поки не шубовснув через нього за борт. Хутчіше! — Я поквапився. Вогкий канат було складно мотати в бухту і ще складніше зав’язувати. Сірі огиджено похитала головою і перехилилася, щоби водноруч самостійно намотати булінь[191].
Це було наше Шосте Возз’єднання. Я на три місяці спізнився до її дня народження, але понад п’ятсот людей влаштували їй найсправжнісіньке святкування. У своїй сорокахвилинній промові Генеральна директриса Речі Спільної зичила їй щастя-здоров’я. Якийсь поет зачитав найсвіжіші поезії до Любовного циклу сонетів. Посол Гегемонії презентував їй сувій і нове судно, маленький підводний човен із термоядерним рушієм — першим дозволеним на Мауї-Заповітній.
У Сірі було ще вісімнадцять інших кораблів. Дванадцять належали до її флотилії швидких катамаранів, з допомогою яких велася торгівля між мандрівним Архіпелагом та домашніми островами. Два — це прекрасні яхти для перегонів, якими користувалися лиш двічі на рік, щоби виграти Регату Засновників і Заповітний Критеріум[192]. Решта чотири — древні рибальські човни, затишні й недолугі, добре доглянуті і заледве більші від шаланди.
