Попри ті дев’ятнадцять кораблів Сірі, ми зупинилися на риболовецькому човні «Джинні Пол». Останні вісім днів ми ловили рибу на шельфі Екваторіальних відмілин, і наш екіпаж у складі двох осіб закидав і витягував неводи, бродив по коліна в смердючій рибі та по хрустких трилобітах, борсаючись у всьому цьому при кожній хвилі, закидав і витягував неводи, стояв на вахті і спав, наче виморена дітлашня, під час коротких перерв на відпочинок. Мені ще не виповнилося і двадцяти трьох. Я вважав, що навиклий гарувати на борту «Лос-Анджелеса», та мав звичку щодругої зміни займатися на тренажерах у капсулі із силою тяжіння в 1,3 раза більшої від стандарту. Однак зараз мої руки-ноги нили від натуги, а на руках поміж мозолями я натер водянки. Сірі ж щойно відзначила сімдесятиріччя.
— Меріне, біжи на ніс та зариф мені фок! Потім візьмеш рифи і на клівері[193], спустишся вниз і займешся бутербродами. І не шкодуй гірчиці.
Я кивнув і пішов уперед. Півтори доби ми грали в хованки зі штормом: коли могли, виривалися вперед, а коли він нас наздоганяв, то розверталися і приймали своє покарання. Спершу це здавалося захопливим, приємним перепочинком після нескінченного закидання, витягання та церування неводів. Проте вже після кількох годин адреналінова гарячка поступилася місцем неспинній нудоті, слабкості і жахливій утомі. А буря і не думала вщухати. Хвилі підросли до шести метрів і вище. «Джинні Пол» важко сунула по морю, ніби широкозада дама, якою вона, по суті, і була. Вода потрапляла всюди. Я промок до кісток навіть під трьома шарами дощовиків. Ну, а Сірі насолоджувалася відпусткою, на яку вона так довго чекала.
— Це ще тільки цвіт, — казала вона найтемнішої години ночі, коли хвилі перелітали через палубу і гатили у пошрамований пластик кубрика. — Бачив би ти сезон мусонів.
Хмари й далі низько засотували небо, зливаючись із сірими водами на обрії, але хитавиця послабилася до майже лагідних п’ятифутових перекатів. Я намастив гірчицею бутерброди зі смаженою яловичиною і налив гарячу каву в два дебелі білі горнятка. Мабуть, її було простіше не розлити у невагомості, ніж піднімаючись трапом на палубу розгойданого судна. Сірі обійшлася без коментарів, коли забрала в мене свою неповну чашку. Ми трошки посиділи в тиші, смакуючи перекусом та пекучою рідиною. Я став до штурвала, поки Сірі спустилася в кубрик за новою порцією. Сірий день майже непомітно переходив у ніч.
— Меріне, — проказала вона мені, віддавши моє горнятко та присівши на довгу лаву з м’якими сидіннями, яка по периметру оперізувала кубрик, — що станеться, коли відкриють телепорт?
Питання мене подивувало. Ми майже ніколи не говорили про час, коли Мауї ввійде до складу Гегемонії. Я подивився на Сірі і раптом очманів від того, якою древньою вона тоді здалася. Обличчя — мозаїка зморщок і тіней. Прекрасні зелені очі потонули в похмурих колодязях, а гострі краї вилиць скидалися на леза ножів, що випинаються з-під крихкого пергамену. Сиве волосся вона ніколи не відпускала довгим, і тепер, мокре, воно гороїжилося. Шия та зап’ястки стали схожими на вузлуваті шнурівки, що стирчали з-під безформного светра.
— Ти про що? — спитав я.
— Що станеться, коли відкриють телепорт?
— Сірі, ти ж у курсі, що розказує Рада. — Я говорив голосніше, бо вона стала недочувати на одне вухо. — Почнеться нова ера торгівлі і технологій для Мауї-Заповітної. Ви більше не будете прив’язані до цієї маленької планети. Коли ви набудете статусу громадян, перед вами відкриються всі телепорти.
— Так, — кивнула Сірі. Її голос був утомленим. — Я вже все це знаю. Але що
— Мабуть, нові дипломати, — здвигнув я плечима. — Фахівці-міжнародники. Антропологи. Етнологи. Морські біологи.
— А потім?
Я на мить змовк. Стемніло. Море майже заспокоїлося. Поночі проти неба світилися червоні та зелені ходові вогні. Я відчув ту саму бентежність, що й два дні тому, коли на обрії вигулькнула стіна шторму.
— Наступними заявляться місіонери. Нафтовики-геологорозвідувальники. Морські агрономи. Забудовники.
Сірі сьорбала каву.
— Мені здавалося, ваша Гегемонія давно вже пройшла стадію нафтової економіки.
Я засміявся і закріпив штурвал.
— Ніхто й ніколи не проходить стадію нафтової економіки. Принаймні поки ще є нафта. Так, ми її тепер не спалюємо, якщо ти це мала на увазі. Але ж вона все одно грає велику роль у виробництві пластмас, синтетики, харчових основ, кероїдів[194]. Двомстам мільярдам людей пластику потрібно до гибелі.
— А на Мауї-Заповітній багато нафти?
— О, так. — Я більше не сміявся. — Тільки під Екваторіальним шельфом залягають мільярди барелів.
— Як же вони до них доберуться, Меріне? Платформи?
— Ага. Платформи. Субмарини. Підводні колонії, які обслуговуватимуть генно модифіковані робітники із Моря Безкрайого.
— А як же плавучі острови? — запитала Сірі. — Вони ж повинні щороку повертатися на мілини, щоби годуватися синьою ламінарією та для розмноження. Що буде з островами?
Я ще раз зітнув плечима. Я випив забагато кави, яка залишила гіркий присмак у роті.
