— Гегемонія надішле Збройні сили, які дадуть Сепаратистам конкретної прочуханки.
— А якщо вони нападуть на сам телепорт?.. Знищать його ще недобудованим?
— Неможливо.
— Так. Знаю. Але все ж таки.
— Тоді за дев’ять місяців «Лос-Анджелес» повернеться разом із військами Гегемонії, які перейдуть до стадії прочуханки для Сепаратистів… чи будь-кого іншого на Мауї-Заповітній, хто надумає заступити їм шлях.
— Дев’ять місяців польоту, — сказала Сірі. — Одинадцять наших років.
— Хоч круть, хоч верть, але повернення неминуче, — промовив я. — Поговорімо про щось інше.
— Гаразд, — погодилася Сірі, та ми не говорили. Я слухав порипування і зітхання корабля, а вона пригорнулася до мене. Її голова лежала на моїм плечі, і вона так глибоко дихала, що мені здалося, наче Сірі заснула. Та я і сам практично задрімав, коли раптом її тепла рука сковзнула вгору по моїй нозі і взяла мене в жменю. Я подивувався, поворушився і здерев’янів. На питання, що я не подужав поставити, Сірі навпошепки відповіла:
— Ні, Меріне, для цього ніхто і ніколи не буває надто старим. Принаймні для того, аби прагнути близькості і тепла. Вирішуй сам, кохання моє. Мене вдовольнить будь-який варіант.
І я вирішив. Удосвіта ми поснули.
Гробниця порожня.
Той похапцем прибігає, оточений у пустотілому просторі шарудінням своєї мантії. Гробниця порожня. Тут немає камери гібернації (та я й не очікував її побачити замість домовини), але так само не стоїть ані труни, ані саркофага. Яскрава лампа освітлює білий інтер’єр.
— Донеле, що це в біса таке? Я гадав, тут покоїться Сірі.
— Так і є, батьку.
— То де ж її поклали? На Бога, невже під плитами?
Донел протирає чоло. Я раптом згадую, що все ж таки питаю про його матір. А також те, що він майже два роки звикає із думкою, що її вже немає.
— Тобі ніхто не сказав? — питає він.
— Що сказав? — гнів і спантеличення зараз хлинуть через край. — Мене пригнали сюди з космопорту, заявивши, що могилу Сірі я маю відвідати ще до відкриття телепорту. Що?
— По своїй смерті мама заповідала кремацію. Її тлін розвіяли над Великим південним морем із найвищої платформи родинного острова.
— Тоді навіщо цей…
Він знову протирає чоло і зиркає на двері. Натовп нас не бачить, але ми дуже відстаємо від графіка. Інші члени Ради вже квапляться вниз по схилу пагорба, щоби зайняти свої місця на трибуні поруч із іншими високоповажними особами. Моя некваплива скорбота сьогодні гірша від провалів у хронометражі — вона перетворилася на погану виставу.
— Мама залишила інструкції. Їх виконали. — Він торкнувся панелі всередині могили на стіні, і за нею відкривається невеличка ніша з металевою коробкою. На ній моє ім’я.
— Що це?
Донел хитає головою:
— Особисті речі, які вона тобі передала. Подробиці були відомі тільки Магрітт, а вона загинула минулої зими, так нікому про них і не переповівши.
— Гаразд, — кажу я. — Дякую. Зараз буду.
Донел зиркає на свій хронометр:
— Церемонія розпочинається за вісім хвилин. За двадцять — стартує телепорт.
— Знаю. — Насправді, я не знаю. Якась частина мене абсолютно точно в курсі, скільки ще залишається часу. — Скоро буду.
Донел, повагавшись, іде геть. Доторком руки я замикаю за ним двері на сенсорний замок. Металева коробка навдивовижу замашна. Я кладу її на кам’яну підлогу і схиляюся над нею. Коробка відкривається з допомогою дрібнішого сенсорного замка. Її покришка з’їжджає, і я зазираю у контейнер.
— А бодай мене, — тихо промовляю я. Не знаю, що я уявляв собі там знайти (якісь артефакти, ностальгійні сувеніри наших ста трьох днів, проведених разом), може, засушену квіточку якогось забутого підношення або валторнову мушлю, яку ми виловили біля Февароне… Але як таких сувенірів у коробці не було.
Натомість в ній лежав маленький ручний лазер Штайнер-Джинна, один із найпотужніших видів стрілецької зброї всіх часів. Акумулятор живиться від маленького термоядерного елемента, який Сірі, найпевніше, дістала зі своєї міні-субмарини. Від нього ж живиться і стародавній комлог — антикварний твердотільний причандал із рідкокристалічним монідиском. Індикатор заряду світиться зеленим вогником.
У коробці лежать іще два предмети. Один із них — медальйон-перекладач, яким ми користувалися так давно. А от останній мене буквально змусив роззявити з подиву рот.
— Ах ти ж маленька мерзотнице! — видихнув я. Усе стало на свої місця. І я не можу стримати посмішки. — Маленька зрадлива мерзотнице…
Охайно згорнутий, із правильно під’єднаним живленням, в ній чекав на мене килим-літун Майкла Ошо, придбаний ним на карвнельському ринку за тридцять марок. Я облишаю поки що килим, від’єдную комлог і дістаю його із коробки. Вмостившись по-турецьки на холодних каменях, я клацаю кнопками монідиска. Світло в склепі тьмянішає, і раптом переді мною вже стоїть Сірі.
